2 дні, 2 людини та 2 зимові вершини: Говерла і Петрос

Чесно кажучи, я не збирався описувати цю поїздку в зимові Карпати. Планувався сімейний відпочинок з дружиною: без жодних сходжень, спорядження та багатокілометрових переходів. Хотілось просто насолодитись краєвидами, подихати свіжим повітрям та максимум – підійти до підніжжя гори Петрос.

Моя дружина Світланка з розумінням відносилась до моєї «хвороби» зимових сходжень в гори, але сама категорично не бажала «лізти в той холод».

Міні-відпустка довго не планувалась. Буквально за два дні було вирішено їхати в Карпати з однією ночівлею. Часу на пошуки нового маршруту не було, тому вибір впав на урочище Козьмещик (Закарпатська область). Хто не знає, це навіть не село. Так, 15 дворів без проведеної електрики, включають лише дизельні генератори на кілька годин для приїжджих. У самому Козьмещику ніхто постійно не живе.

Плюс поселення – величні пейзажі, віддаленість від цивілізації та могутні двотисячники з обох боків.

Виїзд призначено на 10 січня, власник колиби Михайло виділив нам двомісну кімнату на добу, квитки на електричку Львів-Рахів роздруковано, рюкзаки складено(звичайно, зі всім необхідним спорядженням. А мо, таки піднімемось). Все, в дорогу. У першу подорож дружини в Карпати.

Вид транспорту традиційний – автостоп. Теж вперше для Світлани. До Івано-Франківська шлях виявився довгим: 7 машин та 6,5 годин в дорозі. Погода доволі лагідна після різдвяних морозів – мінус 4. Вже у Франику у нас почали мінятись плани:

«Та що таке 1 ніч? Може на дві залишимось? З квитками назад якось розберемось», – скорочена версія нашого діалогу.

Варіант з поверненням назад стопом я відкинув зразу. Світлового дня явно замало. До того ж через снігопади на Заході ще проглядався транспортний колапс на другорядних дорогах. Саме тому до Франківська треба було повертатись саме «раховозом» (так в народі називають потяг «Львів-Рахів»).

Часу довго вирішувати не було. Якось та й повернемось. Поки рухаємось в Лазещину, нашу кінцеву транспортну точку в Рахівському районі на Закарпатті.

Тук-тук, тук-тук, тук-тук.

«Зупинка Лазещина. Швиденько виходьте, ми стоїмо лише 1 хвилину», – каже провідниця, як виявилось наша землячка з села Жванець. Вона ж нам пояснила, що з провідниками домовитись про дорогу назад не буде проблем. Треба буде тільки трохи доплатити. Вибору немає, адже в Лазещині залізничної станції немає, а отже і квитки купити не реально. До того ж ми не знаємо, чи вийде домовитись з власником колиби про додаткову ночівлю.

Та це все буде лише завтра. На годиннику 22:25, до нашої нової домівки в Козьмещику йти ще 9,5 кілометрів. Дорога виявилась швидкою та на диво місячною. Попри пізній час доби, шлях відмінно освітлював місяць та зірки. Щоб зрозуміти масштаб, скажу, що ми навіть не діставали ліхтарики. Це враховуючи, що дорога проходить через густий ліс.

«Дім, а це що, Петрос», – питається ще на виході з села дружина.

«Та ну, я тут вже третій раз. І ще ні разу не бачив з Лазещини ніяких високих гір. Уявлення не маю що це», – сховавши подалі всі свої байки про маршрут та логістику подорожі тихенько вимовив я.

Хоча за якихось кількасот метрів прозріння таки дійшло. Це Петрос. Моя улюблена гора. Тепер я її точно впізнав. За пару кілометрів Свєта змогла побачити ще й вершину Говерли.

Прогноз погоди не збрехав. Завтра має бути ясна погода. Нарешті. Очі у Світланки теж помітно загорілись. Точно захоче піднятись на гору.

Через дві години ми вже були вдома. Термометр сумно показував мінус 22 градуси. Цей перехід приніс нам лише одну невдачу – через мороз в рюкзаку «накрився мідним тазом» один з двох налобних ліхтариків.

11 січня

Час підйому ми проспали. Таки 4 години для сну виявилось замало. Сніданок, наповнення термосу, підгін спорядження та розмова з господарем.

Ура-ура, ми залишаємось ще на день.

Нашу теплу колибу ми залишили аж о 9 ранку. Завдання мінімум на сьогодні – підніжжя Петроса, полонина Головчеська на висоті 1540 метрів над рівнем моря. Це близько 3,5 годин ходу.

Такого ясного неба в Карпатах я ще не бачив: жодної хмариночки, вітер – 0,0 м/с, температура – 18 градусів морозу, але по дорозі ми знімаємо куртки. Стежка через ліс  втоптана доволі добре, видимість на десятки кілометрів. Праворуч – Петрос і Петросуля, ліворуч видніється могутня Говерла. З’являється азарт і кураж. Бачу, що не тільки в мене. Полюбить зимові гори або зненавидить. Третього не дано.

Ще по дорозі Світланка зізнається, що все це уявлялось по-іншому:

«Дивилась твої фотки, відео, читала статті, але жоден об’єктив не передасть цієї краси. І тиші, і повітря, і чудернацьких звуків, а головне – внутрішнього спокою та водночас запалу. Голова таки дійсно «відключається» від «земних» проблем», – резюмує людина, в яку вже вселився «гірський вірус».

На перемичці, після кількох хвилин відпочинку та фото, звучить моє головне питання, чи йдемо далі. Хоча це було скоріше риторичне запитання.

Після полонини Головчеської розпочинається технічно складна частина маршруту. Тут ми вже не провалюємось по пояс в сніг, а карапкаємось на гору місцями з крутизною в 30 градусів. Першого разу я завернув назад на висоті 1800 м.н.р.м.

Йти без альпіністських «кішок» було цілком реально, хоча й повільніше. Дуже допомагали трекінгові палки. На вершині зустрічаємо кількох хлопців, які вже спускаються. Обмін привітаннями і ми залишаємось на висоті 2 тисячі 20 метрів над р.м. Вдвох. Лише ми і гори.

Чітко проглядається весь Чорногірських хребет, Горгани, відомі та безіменні гори та горбочки. Це моє друге Вдале сходження на Петрос.

На вершині ми пробули близько 15 хвилин, почали з’являтись хмари і легенький вітерець. Спуск був не менш виснажливим. Лише на сідловині я привітав кохану «З горою».

«Ми не підкорюємо вершини, а здійснюємо сходження. Гори пускають нас до себе в гості. І відпускають. Правильно я кажу?», – зрозуміла сакральний зміст цих слів Світлана.

Ввечері смачнюча гаряча гречка з домашньою ковбасою, чай, кава та солодощі. Пройдено близько 20 кілометрів, час в дорозі – 7,5 годин.

«Ну, в таку гарну погоду я ще бачу сенс підйому, але чого ти пхаєшся на вершину в погану видимість, сильний сніг і вітер? Ні, такого я ще не розумію», – сказала в колибі дружина.

Зрозуміє. Вже завтра зрозуміє. На Говерлі.

12 січня

На найвищу гору українських Карпат ми йшли «в хмарі» та при поривчастому вітрі. Снігу теж було значно більше, ніж вчора. Біля полонини Гропа ми обігнали наших сусідів по колибі, з того часу вершини Говерли вже не було видно. Запасні рукавиці, балаклава, маски, капюшон вже одягненні і ми рухаємося вверх.

Безпосередньо на підйомі значно посилився вітер, місцями доводилось присідати ближче до землі. Темп помітно впав. Вже 2 або 3 групи повертають назад. Ми йдемо.

Ні, це не засліплений розум. Я б повернув назад, як це було по дорозі на Піп Іван Чорногірський чи минулого року на Петросі. Головний аргумент  – це нормальна видимість, до того ж це було моє третє сходження на Говерлу, маршрут я знав. Льодових ділянок також майже не було.

Єдина проблема – втрата Світланою однієї рукавиці. Ну, як втрата? Вітер вирішив її собі позичити. Тому пальці трохи підмерзли.

На вершині ми пробули близько 3 хвилин. Обидва фотоапарати відмовились працювати, бо замерзли батарейки. Саме тому зробили лише одну світлину на телефон.

Під час спуску, майже під вершиною, зайшли на декілька хвилин в колибу: гарячий чай, відмерзли вії та волосся і в дорогу. Спуск був повільний, але впевнений.

По дорозі назад вирішили «скоротити» – застрягли в снігу майже по груди. Так і закінчились наші пригоди. Час в дорозі – 6,5 годин.

Гаряча їжа, глінтвейн та знову шлях в Лазещину. Цього разу ми пройшли 9,5 км. за 1,5 години (йдемо на рекорд).

Далі нічний потяг до Рахова,  повертаємося у Франківськ, пересадка на Чернівці, маршрутка на виїзд, 15 хвилин «стопу» і ми вже їдемо в Кам’янець.

Дякую Вам, Карпати! Ви самі знаєте за що.

P.S. У Світлани «гірський вірус» не проходить. Тепер плануємо піднятись на Піп Іван Чорногірський. З нею мені точно пощастить. Вже пощастило!