6

Vdalo підкорює вершини: зимове сходження на гору Вухатий Камінь

Увага, багато фото!)

Мінус 21, мінус 19, -17, -23: так коливався прогноз погоди на вершині гори Піп Іван Чорногірський за тиждень до нашого від’їзду.  Проте з наближенням часу Х – зимового сходження на гору – погода ставала більш лагідною, навіть занадто. До того ж, враховуючитой факт, що «в Карпати ми їдемо ТОЧНО», нічого не залишалось, окрім пакувати речі та сподіватись на ясне небо.

88

Піднятись на Піп Іван або Білий Слон я вирішив в березні 2016. Цьому передувало успішне сходження на Говерлу в січні, тоді ж ми планували піднятись на Петрос (2020 метрів над рівнем моря), але через круті льодові ділянки ми завернули на висоті 1750 м. Друга спроба сталась вже на початку березня, тоді Петрос таки пустив нас до себе в гості, наступного дня – повторне сходження на Говерлу.

По приїзді додому я відразу загорівся наступною ідеєю. Вибір припав на Піп Іван – третю за висотою гору в українських Карпатах (2028 м.н.р.м.). На її вершині знаходиться найвисокогірніша споруда в Україні – обсерваторія, побудована поляками наприкінці 30-х років ХХ століття.

До початку нового зимового сезону треба було підготувати карти, маршрути, переглянути відео, поспілкуватися з учасниками різних експедицій, підігнати спорядження та знайти вдалу компанію.

Станом на листопад нас збиралось їхати 4 людини. У зв’язку з насиченим робочим графіком, час був лише на одну спробу – 10 грудня. Та не все так думалось, як гадалось. Буквально за тиждень двоє учасників через непередбачувані обставини змушені були залишись вдома і плакати. Плакати від того, що ми їдемо, а вони ні.

14

Хто довго готувався до походу, мене зрозуміє: відкладати таку подію ну дуууже важко, враховуючи, що все складається якнайкраще.Вирішено. Їдемо. Двоє. До села Дземброня. Я і Леся – наша близька сімейна подруга (друг, колєга, майже брат). Виїзд з Кам’янця-Подільського – 9 грудня, повернення – 12.12.16.

Як виявилось, Леся ніколи не їздила автостопом. Ну як не подарувати їй такі відчуття? Значить, з транспортом вирішено, до того ж у часі ми не дуже стиснуті, адже не потрібно «стикуватись» з іншою частиною групи.

За три дні до від’їзду погода в найближчому до гори селі ­– ясна, мінус 8, на вершині температура близько 13 градусів нижче нуля.

День Х:

від Кам’янця аж до Верховинського району Івано-Франківської області снігу ми не бачили. Температура плюс 9.

8

9 грудня.

6:15 ранку. Зупинка біля кафе «Скіф».

Це наша початкова точка маршруту. Сідаємо в бус до Хотина і їдемо до виїзду з села Колибаївка. Всі мої подорожі стопом у напрямку Чернівців починаються саме з цього місця. Далі, щоб описати всі машини та людей, які нас підвозили не вистачить місця та вашого бажання дочитувати. Скажу лише ДЯКУЮ всім водіям, які готові підібрати на трасі незнайомих людей з величезними та об’ємними рюкзаками.

Якщо Хмельницьку та Чернівецьку область ми подолали доволі швидко, то на Івано-Франківщині нас чекала затяжна облава. Потік транспорту значно зменшився вже за першими містом Снятин. Дорога на Косів була майже порожньою. Та ми йдемо. Йдемо та спиняємо машини, далі йдемо, проходимо села, під’їжджаємо декілька кілометрів і знову йдемо. Якщо довго стояти на трасі та чекати машину, бойовий дух помітно падає. Саме тому треба йти, адже тоді ти сподіваєшся (часом це діє), що саме з цієї хатки, яку ти проходиш, може виїхати ТВІЙ транспорт.

dsc_0465

«Це точно не наша машинка, – казала Леся, коли нам не зупинялись. Наша ще десь їде, і водій собі думає: «В мене вселилось якесь непереборне бажання підвезти цих двох кам’янчан».

Десь за 20 км.перед Верховиною нам зупинився дорогий позашляховик. Молода пара вирішила нас підкинути. Як думаєте, звідки вони? Хмельницька область, Летичівський район. Ну де ще зустрінеш земляків? Цим людям окреме дякую-дякую. Для того щоб ми не йшли 15 кілометрів від траси до села Дземброня, вони вирішили проїхатись. І це нам дуже допомогло, інакше довелось би йти у сутінках. До слова, тут вже є сніг. Багато снігу. В голові крутиться «ура-ура-ура».

Від Верхньої Дземброні наш шлях лежить до полонини Смотрич. Пастухи залишають на зиму відчинені колиби, де вони готують бризу, для туристів та альпіністів. Плечі вже майже звикли до кількадесяткілограмових рюкзаків. Швидка вечеря, розігріта на газовому примусі, балачки про гори, ведмедів і кабанів.

2

Шлях в дорозі – 11 годин, нас підвезло 12 автомобілів, у колибі на термометрі перед сном показувало 3 градуси тепла.

10 грудня.

Підйом о 5:50 ранку.

6:00 нарешті вилізли з теплих спальників. Натопили в примусі снігу на чай/каву, залили термос, поснідали, вдягатись не потрібно було, адже спали в куртках, і на вихід.

Залежно від погоди та товщини снігового покрову ми розраховували піднятись на Піп Іван через гору Вухатий Камінь або г.Смотрич. Ночувати планували на вершині в обсерваторії. Саме тому тягли з собою велику кількість, як виявилось, непотрібних речей. Намет з чохла так і не виймали (Віталік, все ж таки дякую).

55

Через годину ми зрозуміли, що речей таки дійсно багато, плюс попереду важкий підйом. Вирішено, що все зайве залишаємо в моєму рюкзаку, а до Лесі перебирається трохи їжі, ліхтарики, карта, компас, підкладки від куртки, термос, пляшка з водою та інші дрібнички. Моя 90-літрова сумочка перекочує під одне з дерев.

Далі рухатись стало легше і веселіше. Рюкзак несли по черзі. Небо світле. Подзвонив дружині, передала прогноз погоди з гори (на вершині Піп Івана – мінус 5, хмарно з проясненнями, сильний вітер). Ну, вітер та й вітер. «У Карпатах завжди вітер», – думав я.

3

При підйомі на Вухатий Камінь все спочатку йшло ок. Ясно, видимість на кількадесят кілометрів, однак вже біля перших великих камінців погода стало стрімко змінюватись. Стрімко – це не гарне журналістське слівце, все так і сталося: погода мінялась моментально. Горизонт в секунду затягувала хмара і відступала. І так по колу. Згодом з’явився вітер. Ні, не так. Згодом налетів вітер.

Тоді ми з Лесею відчули, що таке ВІТЕР у високогір’ї. Небо і земля у порівнянні з пересічною місцевістю.

6

Найбільше запам’яталось за час підйому проти вітру те, як ти підняв ногу і намагаєшся її опустити на сніг, спеціально робиш декілька кроків правіше, бо знаєш, що новий потік «знесе» тебе вліво. Для того щоб відпочити, ми просто опускались низько до землі, інколи навіть сідали в зігнутому положенні. За кількаметровим у висоту камінням зупинялись, щоб попити та відпочити. Вперше спробував сфотографувати Лесю за одним із «вухатих камінців». Вітер ледь не вирвав телефон. Скільки разів ловили Лесині рукавиці, навіть не згадаю. Тому лише у трьох місцях ми сфотографувались.

5

Через те, що вітер значно сповільнював наш рух, вже тоді ми зрозуміли, що не вкладаємось у графік, адже ціль була піднятись на Піп Іван і спуститись за світловий день. Чесно кажучи, я навіть не був впевнений, чи дійдемо ми до вершини Вухатого, але вирішили, що поки рухаємось вперед і вверх. Чим вище піднімались, тим гірша ставала видимість. Ми входили в хмару.

7

Крок, крок, крок…і дорога вже повертає ліворуч на Чорногірський хребет. Значить, дійшли. На годиннику – 12:10. Традиційний привал за грудою каміння. І тут стався випадок, який я найбільше запам’ятав з цієї поїздки. Наливаю в кружку чай, підношу до рота, а смачної рідини немає. Думаю, напевно, заговорився, наллю ще раз. Далі все, як у фільмі «Брюс Всемогутній» у епізоді з супом: вітер реально виливає чай з кружки в різні боки. Епічний кадр, треба було зняти на відео, але тоді про це не думалось. Треба було помізкувати, як той чай випити.

10

Хвилин 5 відпочинку, і ми рухаємося в бік хребта. Тут то видимість зіпсувалась ще більше.

Знову згадався прогноз погоди: «хмарно з проясненнями». Тепер все зрозуміло – на горі хмарно, знизу – прояснення.

Пройшовши хвилин 15, вирішую розвертатись назад. У зв’язку з відсутністю зимового досвіду Леся повністю покладалась на мене та спокійно сприйняла цю новину. Хоча найскладніша ділянка маршруту вже була позаду, варто не забувати про дорогу вниз. А нічні зимові Карпати – «на любителя». Сумнівне задоволення.

4

Точно розвертаємося. Враховуючи те, що по дорозі на хребет ми не зайшли на найвищу точку Вухатого, вирішуємо її знайти. Щоправда, будучи в хмарі, зробити це не так легко. Походили, пошукали, ніби знайшли. Нарешті сфоткались і вертаємось назад. На жаль, сліди замело вітром. Тут ми і почали трохи блукати.

11

 

При спуску нас чомусь хилило в правий бік у напрямку гори Смотрич. Правда, ми це вже зрозуміли пізніше, коли замість великих камінців почали йти через поодинокі дерева. Снігу теж значно додалось. Приблизно 1,5 години ми спускались з рівнем снігового покриву від «по коліна» до «по пояс». Знайшовши початок гірського джерельця і зорієнтувавшись по карті та GPS, згодом таки вийшли на маршрут.

 

Дорога до колиби минула без пригод. Близько 15:00 ми вже були «вдома».

«З горою тебе, Леся Гуменюк», – лише тоді можна було привітати напарницю.

Після цього я їй зізнався, що весь час, поки ми блукали, я найбільше хотів тільки одного – вареної гречки. Тому питання, що ми сьогодні будемо їсти, автоматично відпало.

Біля колиби зустріли 8 хлопців з Тернополя. Вони хотіли піднятись на Піп Іван через гору Смотрич, але не дійшли навіть до її вершини. Планували спробувати наступного дня.

Вже по приїзді додому я дізнався, що за день до нашого сходження комерційна тургрупа «Гуля Гуси» теж через вітер завернула назад приблизно на тому ж місці, що й ми. Загалом, у період з 8 по 16 грудня до обсерваторії не дійшла жодна група. Того ж вікенду погода не пустила альпіністів на вершину Говерли.

9

Незважаючи на невдачу, настрій у нас більш ніж добрий. Карпати простояли мільйони років, почекають ще. Я ще повернусь. Точно повернусь.

На ранок нас чекала 4-кілометрова пробіжка з рюкзаками на автобус до Верховини. Далі зміна ще шести транспортних засобів і о 19:30 ми в Кам’янці-Подільському – місті, звідки зима вже втекла в Карпати. Час в дорозі – 13,5 годин.

Для нас це була вдала поїздка. Майже без телефонного зв’язку, без зайвих думок, техніки. Ти, краєвиди, гори і крок вперед.

66

P.S.

Під час попередньої поїздки я спілкувався з місцевим лісорубом.

– «Скажи мені чесно, бо я от ніяк не можу зрозуміти, чому ви зимою претеся в ті гори?», – запитав мене тоді гуцул десь 52-ох років.

Я чекав на таке питання, як не в Карпатах, то точно вдома від знайомих. Хотів розповісти про красиві пейзажі, силу волі, нові враження, але зміг відповісти лише класичне: «Тому що вони є».

Зараз моя думка не змінилась.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дмитро Шеремета, Vdalo.info

Як ви оцінюєте дану подію?

24
0

Поділитися в соціальних мережах:

реклама
реклама

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: