4

Як султан і його гарем найвищі вершини Карпат підкорювали

Почну з відвертості. Якби мене покликали у зимовий похід Карпатами, мені б кількох секунд вистачило б, аби почати планувати поїздку. Літні Карпати – це інша справа. Скажімо так, мене туди не тягнуло, проте друзі «затягнули». І не дарма.

5 липня. День виїзду.

Менш ніж за 12 годин всі плани кардинально змінилися: наш найдосвідченіший член групи зійшов з дистанції. Ну, як зійшов. Його «зійшли», точніше вночі висадили з потяга під Черкасами. Все довелося переймати мені: карти, маршрут, логістика.

Наш остаточний план виглядав так: проходження Чорногірського хребта + сходження на шість найвищих вершин українських Карпат. На все про все у нас п’ять днів разом із дорогою.

Склад групи: один чоловік і четверо дівчат (моя дружина, кума та двоє подруг). Забігаючи наперед, скажу, як нас називали – султан і його гарем.

Виїзд близько 7 ранку. Традиційний для нас вид транспорту в гори – автостоп.

51

Сьогодні нам треба проїхати понад 270 км, щоб виїхати з цивілізації. Наша «фантастична п’ятірка» поділилася на дві групи, щоб легше було «стопити». Я, дружина Світлана і подруга Леся мали проїхати Хмельницьку, Чернівецьку, Івано-Франківську та Закарпатську області. На все про все нам знадобилося змінити рекордні п’ять автівок: Кам’янець – Колибаївка – Чернівці – Коломия – Шепарівці – виїзд з Яремче – Микуличин – Лазещина. Таня і Юля їхали з нами практично «колесо в колесо».

Нам дуже пощастило з останнім автомобілем. Пан Іван, який працює в «Буковелі», погодився взяти в салон п’ятьох людей, та ще й довіз нас не до повороту на базу відпочинку біля Татарова, а безпосередньо до КПП у Лазещині. Нам в найкращому випадку довелося би до нього йти 7 кілометрів.

Тож, зареєструвавшись у рятувальників,  заплативши екологічний збір 20 грн та вказавши маршрут, ми рушили у бік турпритулку Козьмещик. Саме цим маршрутом взимку ми з дружиною підіймалися на Говерлу та Петрос.

Цього разу плани більш амбіційні: пройти грізний хребет. Сонечко світить, температура + 25, пташки співають, річка і піт течуть, а ми йдемо. І так буде декілька днів.

Близько двох годин в дорозі, декілька разів лісову тишу розрізали вигуки частини нашої групи «Йо (традиційне для мешканців Закарпаття звертання), почекайте, ми ж не коні», і наш гарем рухається далі.

Підніжжя Петроса

Підніжжя Петроса

Всі наші місця ночівлі були чітко сплановані біля джерел. Перший табір розбили на мальовничій полонині з виглядом на Петрос.

Смачну гарячу їжу та чай за кілька годин замінили дощовики та клейонка для наметів. Погода в Карпатах міняється.

Час в дорозі – 12 годин, слово «Йо» вживалося 23 рази, кілометраж – близько 8 км.

6 липня. Петрос – підніжжя Говерли

Всю ніч і зранку йшов дощ, на полонині ще було світло, проте усі гори затягнув густий туман. Якщо не знати, де вершини, то можна подумати, що перед тобою просто хмарне небо. Чекати немає сенсу, погода кардинально не зміниться (хоча за два дні до виїзду прогноз передавав сонечко та +22 градуси).  Вночі повітря прогрілося максимум до 7 градусів. Снідаємо, одягаємо дощовики, пакуємо табір та рухаємося в бік Петросу.

На сідловині, після кількох хвилин відпочинку та фото, скидаємо рюкзаки, адже на Петрос ми здійснимо радіальний вихід: туди-назад.

Після полонини Головчеської, або ж перемички, розпочинається технічно складна частина маршруту. На гору треба карапкатись  місцями з крутизною в 30 градусів.

Погода проясняється: дощ закінчується, туман періодично «відкриває вікно» на кількасот метрів.

«Нє, Петросуля (сусідня гора) ­– це точно дитина, а не дружина Петроса. Ви просто подивіться, точно ця бестія Говерла закадрила наш маленький Петрос», – саме за такими балачками і пройшов наш підйом.

Ось вона. Вершина моєї улюбленої гори. 2020 метрів над рівнем моря. Щоправда, нічого не видно, але це звично для Петроса – «грозової гори». Пару фоток ( я зробив дві, дівчата – 27) – і спускаємося, аби на спуску не застав дощ.

Вершина Петроса

Вершина Петроса

Встигли, на сідловині включили примус на каву і почалося: вітер, сильний туман, потужний дощ і град. Близько 15 хвилин вистачило, щоб намочити практично всі наші речі. Тільки небо трохи змилувалося над нами і ми рушили далі. Сьогодні треба дійти до підніжжя Говерли, ночуємо в районі туристичного притулку «Перемичка» (висота 1535 м).

Дощик йде, і ми йдемо.  Дорога доволі легка, хоча й калюжі сповільнюють темп.

«Йо, ще довго?». Ні. Чотири кілометри і вже вітаємося з рятувальниками на «перемичці». Дійшовши до місця, я вже остаточно переконався, що  треба вносити корективи в плани. Незважаючи на дощовики та захисне спорядження, речі намокли: наш з дружиною спальник треба було викручувати від води.

Рятувальники змилувалися: 20 гривень з намету і нам дозволили розбити табір на ґанку колиби. Сухо і на голову не капає. Це все, що потрібно в тих умовах. Хоча ні, трішки тепла. Зізнаюся, ми не надто були готові до холодної погоди. З теплих речей у кожного фактично було по одних штанах та флісовому светрі, лише я в останній момент взяв термобілизну (через те, що вона займає мало місця).

Словом, було холодно і мокро. У колибі з «буржуйкою» дозволили просушити спальники та взуття, яке вже почало розлазитися, та приготувати вечерю.

Я ще не писав, але всю дорогу нам зустрічалися тільки добрі люди. Так склалося і на перемичці: земляк Світлани, Тані та Юлі з Чорткова (дякую, Андрій Костечко), який теж ночував неподалік, віддав дівчатам термоковдру та декілька теплих речей. Це дуже знадобилося, адже вночі температура була +3 градуси. Речі можна було віддати аж по приїзді додому.

Наступного дня біля колиби вже світило сонечко

Наступного дня біля колиби вже світило сонечко

Скуривши по цингарі та порадившись з новими знайомим, я вирішив знову скоригувати маршрут: завтра доведеться пройти кілька зайвих кілометрів, щоб заночувати не біля озера Несамовите, а на найвисокогірнішому озері України – Бребенескул (1801м). Біля Несамовитого вирували сильні вітри.

Час в дорозі  – 6,5 годин, дощ починався 7 разів.

7 липня. Найважчий день

Швидкий сніданок, поповнення запасів води, прощання з новим знайомим – і в дорогу. Йдеться набагато легше: рюкзаки звільняються від їжі, спина та ноги вже звикли, а головне – погода. Так, ми потрапили у гарне «погодне вікно». Сонечко прогріло повітря десь до 19 градусів, роса та калюжі висихають на очах.

Майте на увазі, ультрафіолет на висоті несамовитий. Непомітно  горять  ніс, щоки і лоб. Згоріли всі.

«А ми йдемо, а ми йдемо, а ми йдемо, йдемо, йдемо, і наш футбольний клуб «Карпати» до перемоги ведемо», – ця пісня ультрас «зелено-білих» крутитиметься в мене в голові аж до приїзду в Кам’янець.

Хоча гімном нашої подорожі були дві інші пісні – «Я нікому і ніколи не віддам ці гори-доли, знає неня Чорна Гора, гей, гей-гей» та «Гори, Карпати, два автомати». У будь-якій незрозумілій ситуації – співай.

Підйом на Говерлу

Підйом на Говерлу

Прогнозовано найлегшою ділянкою маршруту був підйом на Говерлу. Пригадуєте неділю, кам’янецький центральний ринок, напередодні 1 вересня? Так знайте, на Говерлі стільки ж людей влітку. Перекус, декілька фоток (дивись вище кількість) – і в дорогу. Там, де людей фактично немає.

5

Нарешті починається хребет. Без «випадкових» людей, усі вже йдуть з величезними рюкзаками та стомленими, але щасливими очами.

Перша гора – Брескул (1911 м). Саме звідси відкривається найкращий краєвид на Говерлу. Мало хто готовий піднятись сюди, щоб зробити оригінальну світлину на фоні найвищої гори українських Карпат.

Вид на Говерлу з вершини Брескула

Вид на Говерлу з вершини Брескула

Далі незначна втрата висоти, і зустрічаєш гори Пожижевську (1822 м) і Данциж (1850 м).

Дорога доволі нескладна, крок-крок-крок – і так ще тисячу разів, та й вершина.

Гора Туркул (1935 м), згідно з планом ми мали її пройти траверсом – рухатися по схилу гори без набору і втрати висоти, тобто убік від принципової лінії маршруту. Проте, зупинюся на ній окремо. Краєвиди з неї просто фантастичні, саме тому для мене ця гора стала другою у ТОП-найкрасивіших.

«Нарешті Гутин Томтакик», – раділи дівчата. Але ні, я переплутав Туркул з двотисячником Гутин Томнатиком. Вперше, але не востаннє.

Порада: путівники радитимуть пройти Туркул по склону. Не слухайте! Варто піднятися.

Ось перед нами видніється популярне озеро Несамовите, де ми ще вчора мали заночувати. Народу доволі багато, з турбрази «Заросляк» сюди суне натовп людей, який вже відчув смак «перемоги» над Говерлою.

Ми минуємо Несамовите і відходимо вбік від основного маршруту.

«Куди йдемо? На Ребра? Ок, хоч на печінку, хоч на нирки», – відрізала Леся з впевненістю Едмунда Гілларі – першопідкорювача Евереста. Просто Лесі було дуже важко запам’ятати назви вершин. До прикладу, гора Брескул у нас називалася Беркут.

«А що, так легше запам’ятати!», – погоджувалася дружина. З часом і я став забувати справжні назви гір.

Вид з гори Туркул

Вид з гори Туркул

Гора Ребра (2001 м) – найнижчий, але найоригінальніший двотисячник Карпат. Такі «ребра» на склонах гори ви зможете побачити хіба на «молодшій сестрі» – горі Шпиці.

З Ребер мені знову здалося, що я точно знаю, де Гутин Томнатик. Треба було йти у протилежний бік від маршруту. Добре, що мозок не відчував кисневого голодування і я таки повірив карті.

Запам’ятати: Не вірити фотографіям гір з інтернету. Тільки карта, тільки хардкор.

Далі ми таки дійсно знайшли Гутин, відійшовши від хребта. Хоча, мені здається, дівчата повірили в це, аж коли побачили табличку на вершині. В нашій інтерпретація ця гора називається Гутин-Монатік.

gytun

Третє місце у ТОПі, без обговорень. Хоча б через фантастичний вид на найвисокогірніше озеро Бребенескул, яке мій гарем швидко перейменував у озеро Барбоскіни.

На Барбоскінах було холодно, думки про купання швидко заховалися у нетрях підсвідомості. Місця для гарного розташування намету, щоб вберегтися від вітру, не так вже і багато.

Та нам знову пощастило: зустріли дві сім’ї з Рахова, які приїхала «просто поїсти рибки на озері». Ні, не так. Приїхала «на моторці». Що то таке моторка, я й досі не знаю. Багато варіантів. Проте вони нам дозволили зайняти одне з кращих місць на озері, залишили вогонь, пригостили божественною жареною фореллю та не менш смачним бочковим пивом з Чехії.

66

«Діма, я б з таким гаремом не зміг йти. Тримайся», – каже головний гуцул нашого подвір’я.

«Дякую, йо», – що тут ще можна відповісти.

Смакота, красота і рамантіка)

Час в дорозі  – близько 11 годин, кілометраж –  близько 16 кілометрів, порваного взуття – 3 пари (включно з трекінговим)

8 липня Бребенескул – Піп Іван Чорногірський – бринза

Бачу, мене понесло. #Багатобукв. Тому коротко, адже цей день пройшов під акомпонемент туману .

Весь вечір і ніч нас кропив дощ. Висунувши голову з намету, я побачив красу: правда, краєвид простягався максиму на 15 метрів, але я ж щось бачив. Та й вже добре.

81

Словом, в цьому тумані ми блуканули. Пройшли зайві 2 км і таки вийшли на хребет.

Другу найвищу вершину Карпат побачили за кілька метрів від таблички. Три хвилини на вершині – та й в дорогу. Тут остаточно у Світлани порвалися трекінгові боти. Гора їх забрала, жартували ми.

1

По маршруту зустріли два кулуари зі снігом,  а потім:

«Ми ж не коні, та ж, йо, давайте «перекур», – темп був дійсно швидкий, це я не нарікаю на дівчат. Дай Боже кожному таку активну групу.

Крок, зупинка, карта, крок, зупинка, карта, крок, зупинка, карта – і ми у підніжжя гори Піп Іван (2028 м). Рюкзаки в кущі, адже нам ще повертатися цим маршрутом, і «летимо» на вершину.

Знамениту обсерваторію першою побачила Світлана. Точніше, майже врізалася в неї. Видимість – метрів 15. Чотири фотки (реально чотири, вітер був такий, що навіть гарему було не до фотосесій), і вниз. У всіх думка тільки про бринзу.

pip

Забравши рюкзаки, тікаємо з хребта в напрямку села Дземброня Івано-Франківської області. По дорозі проходимо гору Вухатий Камінь, ще пару кілометрів – і ми на полонині Смотрич.

Ми це зробили. Біля підніжжя гір навіть натяку немає на туман. Всі засмагають, а ми йдемо у штанях і куртках з капюшонами.

Ввечері бринза з кашею і шампанське (що таке 5 кілометрів до магазину!).

Завтра підйом о 4:30  і крос в 11 кілометрів, але сьогодні ми про це не знаємо. Віримо в магічний автобус до Верховини…

Час в дорозі – близько 10 годин, кілометраж – 17 км.

Телефонний зв'язок ловили як покемонів

Телефонний зв’язок ловили, як покемонів

9 липня. Треба дому

Ранній підйом. Новина про те, що автобус в неділю не їздить. 11 кілометрів пішки до траси в напрямку Верховини.

Маршрут: село Ільці – Верховина – Верхній Ясенів – Косів – Вижниця –  Іспас – Чернівці – траса (далекобійник з Румунії не зрозумів, куди нам їхати. Думав, до кордону) – Кам’янець. Добрих людей на автомобілях  – 7, час в дорозі -15 годин.

3

Які наступні плани?

«А тут хіба є що думати? Гуцульські Альпи – Мармароси», – з дружиною можна посперечатися лише тоді, коли ти сам вмієш готувати їсти.

Тому, сподіваюсь, наприкінці вересня ви вже побачите краєвиди Мармароського масиву.

Що зробиш, гори кличуть і я мушу йти.

Говерла

Говерла

Р.S. Не міг розповісти, що про  Кам’янець говорили наші випадкові знайомі:

Старе місто – 4 згадки.

Сморід від спиртзаводу – 3 рази.

Тому фортеця поки лідирує. Поки.

P.Р.S. Усі цифри пригадувалися членами експедиції через декілька днів, тому не варто покладатися лише на вищевказані розрахунки.

Читайте також: Vdalo підкорює вершини: зимове сходження на гору Вухатий Камінь та 2 дні, 2 людини та 2 зимові вершини: Говерла і Петрос

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дмитро Шеремета, Vdalo.info

Як ви оцінюєте дану подію?

30
0

Поділитися в соціальних мережах:

реклама

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: