20 Травня 2020 | 1173

Історія переселенок з Криму як мотивація для тих, хто починає з нуля

Під час вимушеного карантину довелось чути чимало нарікань. Хтось втратив роботу, комусь довелось повністю змінити щоденний устрій життя.  Цього року нам довелось спробувати, що означає жити «під домашнім арештом» через зовнішні обставини. Але причини самоізоляції  можуть бути і внутрішніми.

Одного разу ти прокидаєшся в місці, яке більше не можеш назвати своїм домом. Здавалось би, нав’язана ідеологія починає сприйматись більшістю, як щось рідне. Ти пробуєш опиратись, але відчуваєш, що самоізоляція лише поглиблюється. І тоді приходить рішення залишити свій дім.

Наша історія про жінок, які після подій 2014 року виїхали з Криму та змогли побудувати нове життя і відкрити власну справу в Кам’янці-Подільському.

Якщо ви думаєте, що так кардинально змінити життя до снаги лише молодим та відчайдушним, ми радо познайомимо вас з Людмилою Чаплигіною, яка покинула Крим у дуже поважному віці в статусі успішної бізнес-леді – власниці ялтинського фітнес-клубу «Юліанна», який на той час процвітав.

Після подій «кримської весни» Людмила відмовилась примусово отримувати російське громадянство та виїхала з півострова. В Криму залишилась її молодша донька та двоє онуків, яких політична ситуація цілком влаштовувала.

Страшно було залишитися в Криму. Там для мене болото, без будь-яких перспектив … Мій девіз «Рух – це життя!» Ну а наявність при цьому якоїсь авантюрної жилки допомагає пробивати і пробиватися! – каже Людмила.

До Кам’янця-Подільського жінку запросила давня подруга Ірина Шухтуєва, також переселенка з Криму. Тут Людмила почала займатись тим, що вміла найкраще – фітнес-тренуваннями. От тільки замість восьми тренерів, які підпорядковувались їй у Криму, заняття проводила вона одна. Проте її енергійність та запал допомогли легко зібрати групу «Здоров’я», яка почала займатись за авторською методикою Людмили Василівни для леді 60+.  Цю методику, а також програму сімейного фітнесу жінка презентувала і в інших містах України.

Завдяки грантовій підтримці всі заняття для кам’янчанок, вік яких від 65 до 85 років, проходять безкоштовно у приміщенні ПК «Сатурн». Свою роботу група «Здоров’я» планує відновити одразу по завершенню карантину.

Крім тренерської роботи, Людмила Чаплигіна веде активне громадське життя. Разом з іншими переселенцями вона створила громадську організацію «Об’єднання переселенців України в м. Кам’янець-Подільський» та активно ділиться досвідом з іншими українцями, що були змушені покинути свої домівки.

Ну і ще одне захоплення цієї невтомної жінки – плейбек-театр, з яким вона познайомилась під час подорожі до Кривого Рогу.

Що це за вид мистецтва? Замість звичних літературних творів тут відбувається унікальна взаємодія між глядачем та актором: перший розповідає особисту історію, тоді як другий миттєво її інсценізує. Людмилі Василівні настільки сподобався цей перфоманс, що вона виграла конкурс, пройшла навчання та започаткувала рух плейбек-театру в Кам’янці-Подільському.

Дуже сильно підтримав і укріпив плейбек-театр, – розповідає вона. Це зовсім інша планета. Там немає вікових меж, немає взагалі ніяких меж! А карантин, завдяки онлайн спілкуванню та Zoom, відкрив нові ресурси і можливості для навчання.

Звичайно, як і в кожної історії тут вистачає ложок дьогтю: конфлікт з рідними через переїзд в Україну, проблеми з орендою житла, непорозуміння з місцевою владою, через яке не вдалось реалізувати багатотисячний проект для громади Кам’янця-Подільського. Але це історія про силу духу, яку не зламають тимчасові труднощі.

Маю ще чимало планів щодо міжнародної співпраці, тож сподіваюсь карантин скоро закінчиться і я повернуся до справ, – зазначає Людмила Чаплигіна.

Ну що, надихнулись? Налаштувались на позитив?

Тоді знайомимо вас з Іриною Шухтуєвою. Ірина – мати чотирьох дітей, журналіст, режисер. У 2014 році вона зробила фактично крок в нікуди.

Моїми предками були поляки, болгари, росіяни та українці. І для Криму це цілком природньо. Загалом на території півострова нараховувалось близько 110 національностей. Люди спілкувались 11 мовами, – розповідає Ірина, яка мешкала спочатку у Ялті, а потім переїхала до Севастополя.

У Севастополі завжди боялись національного питання. Хоча на території міста проживало 90 національностей, діяли національні товариства кримських татар, вірмен, чувашів, поляків, караїмів, кримчаків, греків, болгар тощо.

Місцеві сторожили розповідали, що після окупації Севастополя під час Другої світової війни більшість місцевого населення була виселена, натомість місто заселили колишніми військовими з усього Радянського Союзу. Це робилось з метою приховати ганебні речі про оборону Севастополя, про зраду та втечу командування, яке прирекло на смерть оборонців міста та його населення.

Годі й уявити, яка атмосфера панувала у місті після Революції Гідності.

Ірина була активним учасником протестів, мітингів на підтримку подій у Києві, але коли відбулась анексія півострова, зрозуміла – більше назвати Севастополь своїм домом вона не зможе, принаймні не зараз.

Продати житло, яке родина на той час мала у Криму, було неможливо. Робота теж з’явилась в Кам’янці-Подільському не одразу. Тож спершу розраховувати доводилось лише на допомогу волонтерів. Але Ірина була впевнена, що знайде свій шлях на новому місці.

Коли ми тільки приїхали, мене запитували, чому я не йду працювати прибиральницею, продавчинею. Я пояснювала, що спершу людині потрібно знайти себе, особливо, коли доводиться починати все заново. Я знала, що мені потрібно трошки часу і я зможу знайти себе і бути корисною в тому, що мені подобається і що я вмію. Якби я пішла на першу-ліпшу роботу, у мене б уже не вистачило сил думати про щось своє.

Зрештою Ірині вдалось здивувати не лише кам’янчан, але й гостей нашого туристичного міста. В рамках грантової програми для переселенців від УВКБ ООН  Ірина придбала швейну машинку і через кілька місяців туристи в костюмах від Ірини Шухтуєвої вже розсилали неймовірні світлини на фоні середньовічної фортеці своїм близьким з різних куточків світу.

Сьогодні мало не кожен фестиваль у Кам’янці-Подільському радо співпрацює з Іриною Шухтуєвою. Не обходяться без її костюмів культурні заходи, концерти, виставки, адже історичне вбрання якнайкраще дозволяє підкреслити самобутність епохи, поринути в її атмосферу.

Ті, хто хоч раз одягав на себе історичний костюм та мав змогу в такому образі вільно погуляти по Старому місту, підкреслюють терапевтичний ефект: одразу покращується настрій, краще сприймається інформація та працює фантазія.

Ірина не лише займається пошиттям історичних костюмів: у співпраці з фахівцями кафедри образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка вона розробила унікальну інтерактивну екскурсію «Тисяча років європейського костюму». Тож гості міста мають змогу не лише одягнути естетично гарні костюми минулих епох, але й дізнатись чимало цікавих історичних фактів, пов’язаних з цим одягом.

Захоплення Ірини поділяє і її дочка Поліна. У 14 років вона пошила свою першу історичну сукню. З цього почалась її активна участь у різноманітних  фестивалях.

Сьогодні Поліна займається в клубі історичної реконструкції «Нормани». А ще костюми минулих епох мають перспективу перетворитись для дівчини на майбутню професію: Поліна навчається на кафедрі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації, де відточує свою майстерність.

Громадське життя

Розпочати все з нуля та знайти справу свого життя, яка буде приносити задоволення і дохід – це велике досягнення. Але для Ірини та Людмили властивою є ще й активна громадська позиція. Вони регулярно беруть участь у різноманітних грантових програмах, пишуть проєкти для реалізації завдяки громадському бюджету, надихають молодь, активно з нею співпрацюють.

Одного разу польська монахиня, перебуваючи в Криму, сказала мені: «У вас дуже гарна земля, але немає поняття «спільне благо», – розповідає Ірина. – Що таке спільне благо, я вперше побачила саме у Кам’янці-Подільському, коли ГО «Чисті схили» об’єднали кам’янчан для прибирання міста. На жаль, примусові суботники фактично викорінили в нас це поняття.

На Майдані теж було «спільне благо», коли люди приносили їжу, одяг, ділились останнім.

Я рада, що у Кам’янці-Подільському мені вдалось налагодити тісну співпрацю з різними громадськими організаціями, активною молоддю міста. Тішить, що наша ГО «Об’єднання переселенців України в м. Кам’янець-Подільський» на чолі з Людмилою Чаплигіною, стала прикладом для переселенців з різних куточків України.

Європейські цінності

Ірина Шухтуєва розповідає:

Для мене уявлення про європейські цінності почалось з католицької церкви, до якої я прийшла у 30-річному віці. Під час паломницьких поїздок мені довелось  відвідати чимало європейських міст. Пам’ятаю, як на зустрічі з Іоаном Павлом ІІ в 1997 році ми – люди з різних країн, різних національностей – стояли навкруги Парижу і усі разом, взявшись за руки, молились за мир. То було справжнє єднання.

І зараз таке єднання я відчуваю у Кам’янці-Подільському щоразу, коли з громадою робимо спільну для міста справу, резюмує пані Ірина.

Читайте Новини Кам'янця-Подільського в Telegram.

Як ви оцінюєте дану подію?

33
0

Поділитися з друзями:

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: