Отці Редемптористи, які від початку бойових дій служать в зоні АТО капеланами, з 26 березня по 3 квітня здійснили місійну поїздку на схід України. Вони відвідали не лише військових, а й мешканців територій, які знаходяться близько до лінії фронту. До участі у місіях вони запросили також сестер-монахинь і активну молодь парафії.
Про свої враження від поїздки розповідає сестра Антонія Шелепило.
«Коли війна десь далеко, про неї забувається, бо навколо киплять повсякденні турботи. Але цього року я мала унікальну нагоду побачити східну Україну не у програмі новин, а на власні очі.
Як тільки я отримала запрошення на таку подорож, то відчула велике бажання поїхати. Чомусь зовсім не боялася, хоч розуміла, що може трапитися різне. Але, дякувати Богові, траплялося нам тільки хороше.
За цих 10 днів, які я провела на Донбасі, я наче подорослішала і прозріла. Велике відкриття, хоча й не нове, що легко бути українцем на Заході, де майже всі свідомі своєї національної ідентичності і гучно можуть кричати на вулицях «Слава Україні!». Натомість люди, з якими познайомилася на Сході, відкрили трохи іншу реальність буття патріотом. Там люди за українську мову пережили і досі переживають насмішки, чоловік ховає від своєї дружини вишиванку, щоб на вулиці її за український одяг не покалічили… Багато свідомих людей, яких ми там зустріли, ділилися, як на вулиця їхнього рідного і дорогого міста ходять люди і мріють в голос про Росію, рублі і все, що за тим ще би мало бути. І їм це боляче. Бо тих, які люблять Україну на українському Донбасі менше, ніж тих, хто її ненавидять. Таким досвідом поділилися з нами журналісти однієї з газет, у яких ми гостювали.
Інший досвід, який мене вразив, – це те, як місцеві парафіяни Греко-Католицьких храмів, люблять свою церкву і цінують те, що можуть в ній знайти підтримку і однодумців. Хоч храмів УГКЦ, на перший погляд, там є не так і багато (у порівнянні до православних), але вони дуже красиві, наповнені вірними, є там і молодь, і діти. Ті парафіяльні спільноти, які ми відвідали, зустрічали нас дуже привітно, ділилися своїми переживаннями (особливо нелегкого було в 2014 році, який приніс багато горя в їхні міста і села), молилися разом з нами зі сльозами на очах і запрошували відвідати їх знову.
На сході ми зустріли спільноту волонтерів, які плетуть маскувальні сітки, роблять різні художні вироби та прикраси, щоб продавати їх і заробити кошти на ці сітки. Вони віддають дуже багато часу на неоплачувану працю, об’єднуються спільною метою і підтримують одні одних.
Інший цінний досвід – зустріч з працівниками «Карітас», які підтримують величезну кількість людей, що якимось чином опинилися у скруті. Мене вразило те, як старанно вони виконують свої обов’язки, постійно шукають шляхів розвитку і вдосконалення.
Всі ті люди, з якими довелося зустрітися, залишили слід у моїй пам’яті. Я побачила, як багато у нас спільного, і що ті всі стереотипи, які роками в’їдалися у свідомість, що на cході живуть зовсім інші люди, – це брехня. Вони стали мені дуже близькими, я навчилася від них ще більше любити Україну і кожного українця, бо ми всі – один сильний і незламний народ».
Читайте також враження молоді, яка вперше побувала на Донбасі в рамках місійної поїздки.
