velo5
28 Серпня, 2017 | 730

Догори-додолини, або хай живе і квітне наш Подільський край

Історія про те, як Алінка розважається

Я не хворію почуттям патріотизму і гордості за рідний край, я не намагаюсь прикувати себе до «рідної хатини», не вставляю свої мрії і плани під кордон Хмельницької області, на дзвінку не грає гімн України і не читаю виключно місцеві новини. Я, знаєте, в принципі не можу назвати себе вдячною кам’янчанкою чи свідомою подолянкою. Але живе якась незрозуміла любов до місцевості Дністра, горбів і поганих доріг, якесь дике бажання проповідувати віру в Поділля і агітувати людей до мандрівок в Кам’янець.

Успішно займаюсь цим вже четвертий рік проживання у Львові, шостий рік автостопних поїздок Україною. Не тільки «Запаска», Ziq, «Республіка» і «класні пацани тут живуть», а й прекрасні села, дешева вода, нормальний стріт арт і, нарешті, визнана гордість – Подільські Товтри.

Зрештою, туди я й спланувала свою першу поїздку на велосипеді по району. Мій маршрут складався декілька хвилин, речі пакувались вже перед виходом, велосипед позичений, одяг теж, їжа (ай, та я не буду голодна) з дому. 10 ранку і Алінка нарешті виповзла в дорогу. Жоден нормальний велосипедист не стане виїжджати так пізно, а я й не позиціоную себе так, бо під горб ходжу пішки і поглинаю всі дари природи по дорозі.

«Жовтневе», потім полями-гаями-горбами до Китайгородського відслонення. Неймовірно красивим цвітом вкрилась річка Тернава. Скелястий підйом, і ти вже на вершині і ти вже стікаєш потом, помираєш від спраги, але не зрушиш з місця, поки не всмокчеш в себе всю красу цього відлюдного місця.

velo2

Але бажання сливочки і холодної води бере верх, і ти теж береш в верх, і от вже перші хати Китайгорода, перші чоловічки без вікових натяків, спрацьовані, втомлені, але живі і веселі говоруни пригощають мене цілющою водою з трьохлітрової банки, трьома жменями сливок і  «гайда, їдь вже».

В центрі села, на цьому перехресті мєсних тусовок, кожен каже мені інший шлях і дорогу, наперекір перечить попередньому і випригує перед колесами, шоб ти хоч не поїхала тою стежкою, бо там «апасно-нашо-тобі-того-тра». Я вирішую, шо досить з мене полів і гаїв і таки поїду частину трасою. А їду я в найкраще місце на всю область, яке я колись бачила (про це в наступних епізодах,- прим.авт.) Демшин.

Дорогою з Китайгорода я не витримую і таки залажу в напівзруйнований величезний колгосп (по дорозі їх було міліон з хвостиком). Знаєте, якби я була Андрієм Зоіном, то одна зі сцен «Республіки» була б саме в ньому.

Їду далі, жеру зернята сонячника, дикі яблука, зелену аличу, недостигші горіхи і тут розумію, шо проїхала свій поворот десь кілометрів 7 тому. Ну як, я нічого не розумію, я таки вирішила скористатись замашками сучасної людини і подивилась в гуглкарти.

velo

Вертатись мені сподобалось, поворот багатообіцяючий (з горба) тікаю від хмари і підспівую під грім. Я вже майже в Демшині, ще трішечки, ше малесенький кілометрик і град сказав мені «невдаха».

Заховавшись на зупинці, я з’їла більшу частину провізії, познайомилась з дядьком, який втік від мене в «Ікарус». Град став зливою, злива дощем, а дощ – дощиком, і тоді я поїхала на заплановану кінцеву точку сьогоднішнього дня. Тобто, в магазин по смачненьке, тоді до кринички, а тоді на Чаплю (заказник).

Сто тисяч поворотів, супер-драйв-тріп по камінцях з болотом, лайном і склом, і я виїжджаю на полонину на вершину скель над каньйоном. Знаєте, я думала епіцентр щастя того дня – це морозиво в забутій цивілізацією місцевості, але нє.

Дністер розтікається всіма кольорами заходу сонця, ділить два острівця на різні області, поглинає в себе дві річки, які чистосовісно зливаються воєдино в радіусі твого панорамного зору. Просто стоїш і розумієш, що не чути нічого крім звуків природи, хочеться стояти в стані затриманого дихання і роззявленої щелепи, але більше хочеться сісти назад на ровер і поїхати в бік, який ти визначила гарнішим, бо «там якось там непонятно». Їдеш, дивишся, стікаєш слиною і потом, і тут хоп – прірва.

velo4

Місце мєсних пікніків варто оминути і спуститись трохи нижче. Знайшла точку для карімату, на якому я буду споглядати зірки і сни, місце для вогню на якому я буду смажити хліб і варити чай,  колючий кущ , до якого я прив’яжу ровер і подряпаю всі руки, камінь, де я буду імітувати медитацію, горб на якому зловлю зв’язок і неіснуючу стежку спуску до річки. Скелястий берег, різкий спуск, прозорий (дуже дивна дивина) Дністер, рибак в Чернівецькій області, і повна гармоній в суміші зі спокоєм.

Вранці я вирішила, що поїду тією дорогою, де «апасно-нашо-мені-того-тра». А від Китайгородського відслонення до Баговиці, а звідти через поле до Тарасівки, а там через Панівці прямісінько на сахзавод Кам’янця-Подільського. Це неймовірно нелогічний з боку раціональності і неймовірно прекрасний з боку емоцій маршрут.

Щиросердечність сільського супермаркету в Баговиці напоїла мене маленьким пивом, банановим морозивом і печеньками, контрасти погоди знову облили мене градом, а потім зливою, потім дощем, толерантні водії вантажівок відчайдушно покривали мене водою кольору хакі.

Кам’янець настав доволі неочікувано і навіть трохи розчарував, бо це означало, що подорож закінчилась, ровер треба віддати, піти в душ і думати не тільки про те, як оминути ями на дорогах, не впасти під комбайн в полі, не бути з’їдженою  дикою лисицею, не спалити всі Товтри через той чай і не вірити в географічні знання місцевих туристів. Але це дрібнички, бо згорені щоки, подряпане тіло, фоточки і пригоди не дадуть мені забути першу, але точно не останню поїздку Кам’янеччиною.

Як кажуть пацики підвального репу нашого міста: «помні сваі корні».

velo1

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Аліна Шеремета, спеціально для Vdalo.info

Як ви оцінюєте дану подію?

42
2

Поділитися в соціальних мережах:

реклама

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: