Віктор Міщишин: жодного жалю щодо рішення захищати Батьківщину бути не може за визначенням
Колишній заступник голови Кам’янець-Подільської райдержадміністрації, головний сержант роти 8 окремого полку спецпризначення, розвідник, а зараз голова Ярмолинецької райдержадміністрації Віктор Міщишин розповів в інтерв’ю проекту «Народна армія» про свій шлях від державного чиновника до активного учасника АТО.
– Як так сталося: «Авторитетный, набирающий силу региональный политический лидер и госчиновник», «Сірий кардинал адміністрації…» – про Вас так пишуть в інтернеті, змінив шкіряне кабінетне крісло з «броньованою посадою» на виснажливу службу спецпризначенця?
– «Інакше й бути не могло, я український націоналіст, який ніколи не змінював своїм поглядам. На державну службу потрапив після Помаранчевої революції, в якій брав активну участь, і з перших днів Революції гідності я теж був на Майдані. Для мене першим боєм на цій війні став бій 20 лютого 2014-го. Трагічний день коли відійшла у вічність Небесна сотня у складі якої й двоє моїх друзів. Минув час, трохи відновився від контузії, повернувся на роботу, і тут… – Крим забрали. А потім запалав Донбас».
На фото Віктор Міщишин праворуч
– А все ж таки. Як потрапили до «8-ки»?
– «В червні 2014 під час відпустки я спробував себе в одному з добровольчих підрозділів. Все було добре, чудові та вмотивовані хлопці, але враховуючи мій статус держслужбовця далі треба було рухатись офіційно. Тому після повернення одразу ж пішов у військкомат. А треба сказати, що до роботи в Нацдержслужбі, я 3 роки був заступником голови, керівником апарату Кам’янець-Подільської райдержадміністрації та очолював призовну комісію в районі. Часи минули, а люди і пам’ять залишились. Прийшов та кажу: «Призивайте», на що військовий комісар: «А з бронею що будемо робити?». Кажу: «Будемо вважати що її в мене немає». На тому й порішили, дай йому Боже здоров’я. А в 8-ці якраз формували новий – 4-й загін. І коли настав час я просто приїхав у військкомат та забрав свою повістку. Так і склалися всі пазли».
– Через 20 з гаком років Ви знову стали до строю. З чого розпочалась служба, чи не шкодували про своє рішення?
– «В 2014 році новостворені в полках СпП четверті загони майже на 99 % складалися з мобілізованих і до честі наших мобістів це були зовсім не випадкові люди. І з вишколом в нашій системі теж все було гаразд. Я сьогодні кому не розповідаю про повноцінне бойове злагодження терміном у 2,5 місяці, яке ми проходили на полігонах у Хмельницькому та в Карпатах, усі дивуються.
Мені є з чим порівняти, і повірте – це десять тижнів абсолютно достойної підготовки, щоб виконати бойове завдання та вижити. Щодня, з 6-ї ранку і до пізнього вечора: тактико-спеціальна, вогнева, інженерна, гірська підготовка, топографія, тактична медицина, коригування вогню. Під час підсумкового двотижневого спецкурсу за кожною групою було закріплено офіцера-куратора з управління ССО ГШ. Завершувались такі курси кількадобовим комплексним тактико-спеціальним навчанням.
Усі групи загону, перед відправкою в АТО, проходили 10-денні заняття з гірської підготовки, в Карпатах. Розпочинався він 19-кілометровим маршем під гору з одним привалом. А далі, у надзвичайно шаленому темпі, з постійними навантаженнями, готовністю щохвилини маневрувати і діяти ми відпрацьовували виходи, пошук, засідки, реагували на ввідні, працювали день і ніч у складі своїх груп. Натаскували нас інструктори з бойовим досвідом – контрактники 1-го загону полку, за що ми їм щиро вдячні.
Плюс, окремо, ми пройшли дуже гарну підготовку з тактичної медицини за програмою «Захист патріотів» від Світового конгресу Українців за участі іноземних інструкторів. А чи не пожалкував я, що призвався, відповім однозначно: «ні». Мій офіс в Хмельницькій ОДА за 400 метрів від ППД полку, я міг, та жодного разу за ці 2,5 місяці до кабінету так і не зайшов. Не тягнуло. Тай жодного жалю щодо рішення захищати Батьківщину бути не може за визначенням. Та чи інша влада приходить та йде, а Україна вічна».
– Ваша група – хто ці хлопці, які завдання доводилось виконувати в зоні АТО?
– «Наша група це звичайні хлопці різних професій, різного статусу та різного віку. Наймолодшому було 23 роки, найстаршому 45. Відставний оперативник, майор міліції. Таксист. Колишній (ще радянських часів) командир розвідувальної роти танкового полку. Підприємець. Різноробочий-будівельник. Суддя адмінсуду. Безробітний. Енергетик підприємства. І так далі. Всі разом ми стали єдиним цілим – групою Бізона (за позивним командира).
А щодо завдань то Ви ж знаєте, що спецназ є різний – є «модний», тобто той який застосовують рідко та точково, а є чорноробочий – це ті, для кого «на нулі», в сірій зоні та «в мінусі» кожного дня є якась робота – піти подивитися, перевірити, знайти, підтвердити, підкоригувати артвогонь, зробити засідку, закласти міни, щось рвонути і тому подібне. То ми, «3-ка» і «73-й» якраз чорноробочі. П’ять-шість днів ти на виході, три-чотири на базі і по новій».
– Розкажіть, будь-ласка, кілька епізодів зі своїх «походів».
– «Майже уся наша бойова діяльність не є публічною. І більшість з того, що роблять наші групи хоч трішки гучного, записується в актив чи то донецьких, чи то луганських партизанів, а інформація про окремі завдання взагалі є таємною. І це правильно. Може колись бойові звіти і відкриють для дослідників, але не думаю що в часі це буде скоро.
Загалом же на рахунку нашої групи майже весь спектр діяльності армійського спецназу: це виявлення ворожих укріпрайонів і вогневих позицій, мінування-розмінування, диверсії об’єктів ворожої інфраструктури, зачистка окремих об’єктів і низки населених пунктів, вдало проведені засади і снайперські дуелі, в результаті яких ворог зазнав втрат у живій силі та техніці, протидиверсійні заходи, в результаті яких затримані та передані СБУ ворожі агенти, перекрито нелегальний трафік контрабандного коксового вугілля, тощо».
– Що з бойової роботи Вам запам’яталося найбільше?
– «Напевне, восьмигодинне лежання на ґрунті за мінусової температури повітря, перед проведенням однієї із засад. А ще, як після підриву залізничний вагон піднімається в повітря, і по тій же траєкторії повертається додолу. І на все життя запам’ятаю ті переживання, які мучили мене вже буквально перед самою ротацією. Ми дізналися, що автобус із цивільними підірвався приблизно в тих самих місцях, де до нашого переднього краю під’їжджали ворожі БМП та обстрілювали українські позиції, і де ми спеціально для них заклали протитанкові міни. В нашій групі я спеціалізувався на вибухівці й закладав їх. Час, який минув до того моменту, коли нам повідомили, що це сталося не в нашому квадраті, а взагалі на території, підконтрольній ворогу, та на його мінах, був дуже страшним і чорним. Звичайно, тим людям, які загинули, та їхнім близьким від цього не легше. Війна – взагалі річ жахлива».
– Чи був момент, коли думали, що не виживете?
– «Саме такого не було. Але не дуже добрі думки виникали, коли вночі наша група виходила з «мінуса» після вдало проведеної засідки через поле із соняшниковою стернею, а «друзі» оговталися і почали шарити по цьому полю фарошукачами».
– Ви не мали бажання залишитися на контракт?
– «Звісно, якби продовжувалася активна фаза війни, і була би така необхідність, я як і більшість моїх друзів залишився би. А поки нас перемістили до оперативного резерву. Однак ми завжди готові повернутися.
Під моєю теперішньою уніформою – класичним костюмом завжди прихований мультикам і тільник – жартує і сміється Віктор Володимирович – а якщо всерйоз то «тривожний чемодан» у вигляді повного комплекту всього необхідного аби відразу приступити до виконання завдань за призначенням чекає у повній готовності».
До слова, єдиною умовою яку Віктор Міщишин висунув під час співбесіди пов’язанною з призначенням його на посаду голови адміністрації – безперешкодне переміщення за необхідності з чиновницького крісла до Збройних Сил. В незалежності, чи то на навчальні збори, чи на війну.
Довідка: Віктор Міщишин нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою НГШ ЗСУ нагрудний знак «Учасник АТО», медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».
