«Я знайшов тіло командира, щоб рідні змогли попрощатися»: історія військового 143 ОНТЦ «Поділля»

Вадим не мріяв носити камуфляж. Працював у будівництві, колись відслужив строкову в тодішньому ще МНС і жив звичайним життям. Але прийшла велика війна. Отримав повістку і в березні 2023-го став у стрій та отримав позивний «Вадос».

Пройшов базову підготовку, злагодження і потрапив у десантно-штурмову бригаду. Зліта «Вадос» — на фронті на Донеччині.

Пригадує, що у перший вихід страху майже не було — суцільний адреналін. Його відділення мало закріпитися за кількасот метрів від росіян.

«Слухав, як літає, як прилітає. Перші п’ять діб жили в підвалі, вивчали, що й до чого. З їжі –  печиво, вода, сухпай. Їсти не хотілося», — згадує він.

Перший штурм —під покровом ночі зайшли в село. До ворога якихось метрів 50:

«По сіряку вийшли і почалось. Через такі високі стіни та паркани перелазив, як у кіно. Взяли тоді території більше, ніж планували. Вдало спрацювали».

«Вадос» із побратимами декілька разів брали в полон російських військових. Усіх їх передали спецслужбам. Слухати нісенітниці з вуст полонених не хотіли. Адже у всіх завчені фрази: «не знали», «не хотели», «заставили».

В його пам’яті спогадів з війни — не менше ніж мегабайти. І як танк працював по їхній позиції.  І як ховалися в посадці і не було де копатися. І як вночі виходили на нові позиції, а назад дороги вже не було. Бо позаду ворог, і попереду теж, але вдалося прорватися.

Із гумором пригадує, як вночі вийшов і не зміг знайти підвал, де ховалися. Але почув знайомий храп наймолодшого з відділення, який любив поспати:

«Сашко хропів, як ведмідь. Я вже по храпу його знайшов. Розбудив і кажу: «Не храпи! До Бахмута чути, ще накриють!».

Найболючіший спогад – втрата молодого командира:

«Молодий, знаючий командир. Але в першому ж виході потрапив під мінометний обстріл… Всі шукали тіло. Я знайшов. Вивіз, щоб рідні змогли попрощатися і поховати. Боліло… Та зупинятись не можна».

За службу Вадим нагороджений відзнакою «Хрест десантно-штурмових військ». На сході отримав сертифікат з рук Головнокомандувача ЗСУ.

Після місяців на фронті дала про себе знати стара травма ноги. Госпіталь, операція, медкомісія. Вердикт: непридатний до служби в ДШВ.

Зупинятись— не варіант. Тепер він служить у Центрі та захищає українське небо від ворожих дронів.

Найголовніший тил воїна— родина. Дві доньки, дружина. Каже, що після перемоги планує набутися з ними вдосталь:

«Хочу просто бути з ними. Але поки маю місію: зробити все, щоб мир і спокій в Україні настав якнайшвидше».

Пресслужба 143 об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля»