О, самотність дуже сильна! «Мені так добре бути самотнім, немає зайвих хвилювань». Дійсно, зайвих хвилювань немає, але є одна тривога: «Я одна, я один… невже це назавжди?» Обдурюємо себе, ха, не вийде! Себе обдурити неможливо. І вперто повторюючи: «Мені так добре, мені ніхто не потрібен», серце волає: «Я не можу більше так!» Особливо навесні.
Самотність болюча, але лише для тих хто не вміє смакувати її. «Ви з глузду з’їхали! Як можна смакувати самотність? Вона ж роз’їдає, як вапно, наші почуття»! Так, роз’їдає, якщо ви не в рукавичках. Одягнувши рукавички самореалізації і впевненості, побіливши свідомість життєвими здобутками, поглянувши на оновлені кімнати спогадів, й далі тримаємо в руках щітку надії, з якої крапля за краплею стікає самотність… Особливо навесні.
Та що ж тоді краще, скиглити чи вести із самотністю діалог? Вона може огорнути сумом, перебираючи думки, неначе пазли; вона може завертіти нас у вихрі спогадів, втоптати невдачами у відчай. Але вона не в змозі побороти надію. Надія є завжди. Особливо навесні.
Ми втрачаємо життєві сили, схрещуючи мечі із самотністю. Не розуміючи, для чого ведемо боротьбу. А можливо, спробувати потоваришувати? Додати до неї, неначе приправ до страви: шматочок впертості, щіпочку гордості, жменю сили волі і відчути цей аромат… І тоді з’явиться хтось, хто відчує його також і схоче розділити із вами цю страву. А далі вже разом ви готуватимете коктейлі почуттів з присмаком турботи, тепла, довіри. Смакувати самотність, але не звикати до неї, ця страва є терпкою і лише для гурманів.
Несамотня самотність. Особливо навесні.
Фото і текст: Галина Комарніцька
