У розвідники беруть лише добровольців: пам’яті кам’янчанина Сергія Козиняка
Сьогодні, 19 листопада, минає рік з дня загибелі на фронті кам’янчанина Сергія Козиняка, сміливого розвідника, який пройшов саме пекло війни в Авдіївці.
«Час так швидко летить», – скаже хтось.
«Минула вічність за цей рік», – каже сестра Сергія Людмила Шидей.
Її дописи про брата в соцмережах ось уже рік тримають невидимий зв’язок, балансують на межі реальності та спогадів.
Щирий, відкритий, готовий віддати останнє. Сергій був максималістом у всьому. Він не знав напівтонів. Побратими цінували його за оптимізм, почуття гумору та сміливість. Любили його і жінки: навіть з колишніми він залишався у гарних стосунках. Його неможливо було не любити…
****
Рік тому, у цей час в Авдіївці Сергій понад усе прагнув приїхати додому. Мріяв привітати батька з Днем народження.
«Повернешся після завдання, підпишу рапорт на відпустку», – пообіцяв ротний. Хоча насправді рапорт був уже підписаний.
Командування цінувало Сергія за сміливість, готовність виконувати найнебезпечніші завдання. Адже у розвідку, в тил до ворога йдуть лише добровольці. Ті, хто боїться чи не готовий, можуть лише зашкодити справі та наразити на небезпеку інших. І Сергій, не вагаючись, йшов у бій.
Він попередив рідних:
«Буду не на зв’язку 5 днів».
Проте цього разу його розвідувальній групі з 4 осіб не судилось дійти до позицій ворога. Рано вранці, 19 листопада, вони потрапили на мінне поле.
Слова Сергія «Я з цієї Авдіївки не виберусь ніколи» виявились пророчими.
Вибух.
Заступник ротного, який йшов попереду, та Сергій загинули миттєво. Ще один побратим помер дорогою в лікарню. Вижив лише один воїн. Проте і він загинув за тиждень після повернення до Авдіївки з реабілітації.
Рідні дякують побратимам Сергія, які, ризикуючи власним життям, змогли забрати тіла воїнів з поля бою та передати їх для гідного поховання.
«Прослужив в Авдіївці більше 2 місяців – ти вже старожил», – кажуть військові.
Постійні обстріли, щохвилинні вибухи, вщент знищене місто. Сергій захищав Авдіївку з серпня 2022 року, майже 4 місяці.
Чи хотів він перевестись в інше місце? Чи вважав захист Авдіївки позбавленим сенсу, не вартим життів, які віддають українські воїни за ці позиції?
«В жодному разі ні! У бінокль він бачив Донецький аеропорт і казав нам: «Я ще піду на Донецьк»», – пригадує сестра Наталія Шеремета.
З перших днів повномасштабного вторгнення Сергій буквально штурмував військкомат у Києві, щоб швидше стати на захист Батьківщини, хоча мав інвалідність. Спершу був розподілений на службу в 3-тю окрему танкову Залізну бригаду (в/ч А2573), яка на початку війни дислокувалась у Ярмолинцях. Командири пропонували залишитись писарем, бо мав гарний почерк і вищу освіту, але Сергій сказав, що прийшов у військо не для цього.
Вже будучи в Авдіївці, у складі 110-ої окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, не хотів навіть чути, про можливість перевестись у більш безпечне місце.
«Ти що прикалуєшся, а як же мої хлопці», – такою завжди була його відповідь.
Навіть важка хвороба батька, який відмовлявся від лікування, поки не повернеться син, не змусила Сергія покинути побратимів.
Саме від батька Сергій та його старші сестри Наталія Шеремета та Людмила Шидей перейняли патріотизм, любов до історії, ненависть до всього російського. На Львівщині, малій батьківщині батька, Сергій по-справжньому відчув, що таке любов до України, як потрібно шанувати героїв, як важливо вивчати історію.
«Нам було так затишно в гостях у батькової родини», – пригадує свої поїздки на Львівщину Наталія Шеремета.
Вже переїхавши на Поділля, Андрій Юрійович продовжував шанувати традиції, щороку їздив на Збруч, щоб відзначити День Соборності, брав участь у різноманітних патріотичних заходах.
Все це було близьким і для Сергія. Він закінчив історичний факультет Камʼянець-Подільського державного університету (нині – Камʼянець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка).
Після строкової служби пішов за контрактом у Чернівецький прикордонний загін (в/ч 2195). Далі служба на флоті, у навчальному центрі ВМС ЗСУ (в/ч А4591, м. Севастополь). Був старшим гідроакустиком бойової частини радіоелектронної, радіотехнічної та радіолокаційної розвідки ( в/ч А4434) на легендарному морському тральщику «Черкаси» – останньому кораблі Військово-морських сил України, який захопили російські військові 2014 р.
Після служби працював за кордоном у Польщі, згодом у Києві. Активно підтримував Майдан.
Завзятий, активний, ще в дитинстві він спробував себе мало не в кожному виді спорту, грав у КВК, був постійним ведучим на шкільних та міських святах, навіть вишивав картини – що дуже тішило маму Любов Іванівну.
«Завжди здавалось, що він спішив жити. Спішив встигнути і спробувати у житті все. Ніби знав, що часу не так багато. Не довчився в 11-класі – вже в студенти хоче. Чи в армію бігом, бо «я ж мужик»», – згадує класний керівник Оксана Месь.
Сергій був люблячим батьком. Навіть попри розлучення з дружиною, завжди вишукував можливості побути з дитиною.
«Годинами могли збирати з сином лего, дуркувати, гуляти разом», – пригадує Людмила їхні зустрічі.
Окремою історією в житті Сергія були танці. Коли був поганий настрій, міг закритись в кімнаті, потанцювати кілька хвилин, а тоді повернутись до всіх уже усміхненим.
Навіть на фронті танцював. Людмила пригадує, як одного разу під час телефонної розмови відчула важкий настрій брата.
«Кажу йому: іди потанцюй, тобі ж це завжди допомагало. Він вагається: побратими сплять. А я кажу: потанцюй без музики. І от за кілька хвилин Сергій скидає відео, як він танцює…»
У ніч перед виходом на останнє завдання Сергій не міг заснути, телефонував усім рідним, наче відчував, що може не повернутись…
***
Рішенням командування ЗСУ Сергія Козиняка нагороджено медаллю «За оборону Авдіївки».
За особисту мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі рішенням сесії Кам’янець-Подільської міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського»; рішенням сесії Шепетівської міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин Шепетівської міської територіальної громади».
Зі спогадів про Сергія
****
Вчителька Сергія Оксана Месь пригадує, як на екскурсії всі діти вийшли з тролейбуса, а її маленький син загрався і залишився один. Тролейбус поїхав. Всі розгубились, не знали, що робити, а Сергій миттєво прийняв рішення – наздогнав на наступній зупинці тролейбус та допоміг малому повернутись до матері.
****
«Я мало в житті бачила, особливо в підлітковому віці, щоб хлопець так любив маму та сестер, і ніколи не соромився про це розказувати. Сергій так пишався, що має дорослих і «продвинутих» сестричок». Не забула жодного дня, яку ціну він заплатив за новий світанок і ранкову каву під українським прапором для таких, як я. І досі не можу звикнути до думки, що Сергій загинув… В моїй пам’яті він назавжди веселий, добрий, щирий і ЖИВИЙ», – розповідає подруга Алла Комарніцька.
***
«Наш Сергій був хороший, щирий, справжній. Він бачив у людях лише хороше….Вмів по-справжньому кохати… Завжди від нього відчувалося тепло, підтримка та спокій», – Вікторія Карфута.
***
«Минув уже рік, а досі не віриться, що вже ніколи не зустрінемося з Сергієм, не обговоримо шкільні роки, не посміємось над кумедними пригодами… Він був мега позитивною та веселою людиною з доброю душею … і віддав за нашу Україну найцінніше – життя. Вічна пам’ять Герою!», – однокласник Олександр Головатюк.
***
«Чудова людина… була… з купою планів на життя! З вірою в перемогу як ніхто інший! З особливим почуттям гумору і легкістю до життя. Хочу памʼятати завжди веселого, того, хто прийде на допомогу першим, оригінального! Вічна памʼять тобі, Сірьожка… нам сумно без тебе! Поглянь з хмаринок як важко без тебе рідним і друзям і посміхнись, як вмів тільки ти», – Алла Павлюк.
***
Життя, як спалах,
бо таке коротке,
але таке наповнене жагою
любові й миру для усіх,
а означає – і для нас з тобою.
То ж пам’ятаємо його, Бійця,
доземно прихиляємось в повазі,
сумуємо, що він на небесах.
Хвала і честь, його сміливості й звитязі!
Вічна пам’ять!
Людмила Третяк