25 Травня 2022 | 1149

Психологічний лінгвоцид в Україні: історичний аспект

Суспільство в усіх державних і недержавних формах його існування живе і функціонує у двоєдиному світі – матеріального й ідеального. Матеріальна, предметна дійсність співіснує з ідеальною сферою − поняттями, ідеями, віруваннями, міфами, віровченням й ін. І ось це ідеальне часто впливає на поведінку та життєдіяльність людей суттєвіше, ніж матеріальне. А твориться ідеальне за допомогою мови й існує переважно в мовній формі. Саме тому функційні можливості мови люди почали використовувати з того часу, як усвідомили себе людьми.

Людство багатомовне. Етнічний і мовний розподіл людей взаємопов’язані і, як правило, збігаються.

Українська мова – унікальна словʼянська мова, – переконує д. філол. н., професор Костянтин Тищенко, що знає 50 іноземних мов. Керівництво Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка навіть писало листа з проханням, щоб його внесли до Книги рекордів Гіннесса. Однак Тищенко відмовився.

 

Мова є однією з найважливіших ознак, за якими відбувається ідентифікація, ототожнення і самоототожнення людей, приналежних до певних етнічних спільнот. Спрощено кажучи, те, що когось уважають українцем, шведом, японцем і що він сам себе таким уважає, виявляється передусім у тому, якою мовою він думає і спілкується, яка мова для нього є рідна.

Між етносами від віків точиться боротьба за життєвий простір, за землю і все, що на ній є. Історії людства відомо чимало випадків винищення одних народів іншими. Ще більше є прикладів поглинання народу народом, яке в наш освічений час називається асиміляцією.

Асиміляція – процес довготривалий, адже спочатку необхідно зруйнувати той духовний світ, який відрізняє поневолений народ від поневолювача. Оскільки цей ідеальний світ тримається у мовній формі, то панівний народ нищить мову підкореного і водночас насаджує йому свою мову.

Мовне питання в Україні, як наголошував славетний український історик, наш перший президент Михайло Грушевський, завжди було однією з центральних проблем великої політики. У центрі уваги нашого суспільства перебуває воно і зараз.

Основною засадничою доктриною мовної політики російського царизму було «выравнивание народностей» («народ, доколе сохранит веру, язык, обычаи и законы, не может считаться покоренным» (з офіційного документу 1865 р.). Для цього не гребували жодними засобами і методами. Одним з таких засобів був лінгвоцид.

Лінгвоцид – свідоме, цілеспрямоване нищення мови як головної ознаки етносу, народності, нації. Він є передумовою масової денаціоналізації, масового винародовлення народу. Без лінгвоциду неможлива втрата народом історичної пам’яті, етнічного імунітету, національно-культурної самототожності, а без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів з метою етнічного розширення останнього, прирощення його етнічної субстанції.

Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

Єврейський публіцист Поль Жіневскі запитував:

«Хіба асиміляція не є безбольовою смертю, яка, звичайно, краща «за остаточне розв’язання» єврейської проблеми (за Гітлером), але яка має точно такі ж наслідки?».

Таке запитання мають усі підстави ставити й українці, як і інші колись чи ще й тепер поневолені народи.

Лінгвоцид був спрямований на формування імперського елітарного мислення і  здійснювався двома шляхами:

1) радикальним методом – залякуванням і винищенням носіїв мови або їх розсіянням;

2) більш поміркованим, але не менш дієвим способом, коли церковні, громадсько-політичні, наукові й інші державні структури «кнутом і пряником» виробляють у суспільстві такі тенденції та психоповедінкові моделі, які згодом починають діяти самі собою – з’являється тиск соціального середовища. Йому важко або й неможливо протистояти – виникає явище автолінгвоциду, що зрештою призводить до автоетноциду.

Василь Стус у своєму щоденнику розповідав про Донеччину, де він 1962 р. вчителював:

«Я попросив (у їдальні): «Дайте мені, будь ласка, на перше борщ, на друге шніцель». У цей час один із шахтарів, вилаявшись матірно на мою адресу, сказав: «Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Что ты говоришь «дайте на перше», ты что, не можешь по-человечески сказать?».

Що змінилося у цьому краї за ці роки? І до чого це призвело – ми бачимо. Війна.

Геноцид українського народу і лінгвоцид української мови нерозривно пов’язані і розпочинають свою історію ще від часів Київської Русі. Пригадаємо для прикладу страхітливе зруйнування Києва 1169 року володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським не заради утвердження в Києві, а лише задля зміцнення власного авторитету.

«Высечь и выжечь» всіх українців на 150 верст коло Києва просив дозволу восени 1659 р. московського воєводу князь Баратинський.

Показовим для остраху всієї України було зруйнування 1708 року гетьманської столиці Батурина, жорстоке катування і страта не лише чоловіків, а навіть жінок і дітей. Ховали убитих на окремому кладовищі. Понівечені тіла взятих у полон козаків прив’язували до дощок і кидали в р.Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на всіх, хто наміриться підтримати Мазепу – гетьмана, що прагнув звільнити Україну з-під московського колоніального гніту. Для залякування було проведено імітацію страти Мазепи та цинічне інсценізоване його анафемування у трьох соборах одночасно. Водночас нагороджувалися ті, що зробили донос. Усе це не могло не лишити відбитку у психіці народу, і все, що було найгіршого в українському суспільстві, випливло наверх.

Але царизм перевершила своїми репресивно-каральними засобами система московсько-більшовицьких загарбників у ХХ ст. Штучні голодомори, масове розкуркулення, виселення на Північ і в Сибір, колгоспне кріпацтво, періодичні чистки в рядах КПБ(У)-КПУ, винищення небажаних соціальних верств, варварське ставлення до землі, природи і людей, яких ненавчених і неозброєних масами гнали під німецькі кулі, замовні вбивства – ось засоби, до яких вдавалися загарбники, з метою поглинання українців як окремої європейської нації.

«Нема людини – нема проблем»; «Я б вивіз до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато» та «Жити стало краще, жити стало веселіше» – ці слова Сталіна слугували дороговказом для ідеологічної комуністичної машини.

Усе це змінювало психологію людини, прищеплювало селянинові синдром байдужості: нічого не знаю, нічого не бачив, нічого нікому не скажу.

Окрім того, масове знищення українського населення негативно вплинуло на його популяцію, репродуктивні процеси та національне виховання молоді.

«В Україні, ослабленій в інтелектуальному, духовному, матеріальному і репродуктивному відношеннях вибірки людей, що вижили, створили покоління манкрутів без роду і племені, без генетичної пам’яті», – підкреслила Зиновія Служинська у своїй праці «Рід людський в Україні» (Львів, 1995).

Агресія Росії продовжилася і після розпаду Радянського Союзу. Через три місяці після перемоги в України прозахідного президента Віктора Ющенка Путін назвав розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою століття». А на запитання президента США Джорджа Буша, чому він так вважає, і чи не є нею смерть понад 20 мільйонів радянських громадян у Другій світовій війні, Путін відповів, що розпад СРСР був гіршим, оскільки за межами Російської Федерації залишилося 25 мільйонів росіян. З цього часу Москва намагається відновити свої політичні важелі впливу в Україні усіма способами, а з 2014 року – прямим військовим втручанням.

Якщо не вдавалося фізичне знищення носіїв української мови, то колонізатори прагнули усіляко принизити або їх, або саму мову.

Мовна картина України – споконвічне балансуванням між чужим і своїм, між старим і новим, традиційним і радикальним. Цю «язикову двоїстість» (як її називав І.ФРАНКО) і використовували на свій імперський розсуд країни-колонізатори. Найбільше перепало Україні від мовно близьких сусідів.

Політики цих народів застосовували простеньку схему: мовляв, Україна – це окраїна Польщі (Росії), українська мова – це русифікована польська (полонізована російська), а українці – це видумка німців. Або ще далі: українці – це румуни, що забули рідну мову. Отже, України nie było, niema i nie będzie (не было, нет и быть не может).

Російський критик і філософ Віссаріон Бєлінський − рупор царської Корони − писав, що історія Малоросії – це побічна річка, яка впадає у велику річку російської історії, а малоросіяни – це плем’я, яке ніколи не було народом, а тим більше – державою.

Для української літератури, – писав він, – немає ні публіки, оскільки немає української освіти, ні повноцінного предмета художнього відображення. Адже селянський світ, «мужицьке життя саме по собі мало цікаве для освіченої людини».

Великодержавницьким шовінізмом досі пронизані виступи й сучасних російських «науковців». Так, наприклад, Михайло Смолін – один з керівників Православного центру імперських політичних досліджень, основною метою діяльності якого є доведення, що українство зраджує російським кореням і прагне до національного розколу, закликає:

«Національно мислячі російські люди зобов’язані заради майбутнього російського народу в жодному разі не визнавати прав на існування за державою «Україна», «українським народом» і «українською мовою». Історія не знає ні того, ні другого, ні третього».

А стаття його має назву «Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет». І, відповідно, сам Путін не стомлюється і сьогодні повторювати, що «росіяни, українці та білоруси – це один народ, який має спільну мову та спільну ідентичність, які були розділені лише випадковими політичними втручаннями в новітній історії».

Політика комуністів, спрямована на «злиття народів у єдину націю із загальносвітовою мовою» продовжила реалізацію однієї з догм XIX століття про «выравнивание народностей». Сталін вважав мовну єдність одним з головних факторів виживання імперії.

І наскрізним лишався міф про недорозвиненість української мови, меншовартісність її носіїв. Пригадаємо простакуваті типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т.п. у сучасних образах Вєрки Сердючки, няні Віки з Мелітополя, негативні епізодичні персонажі серіалу «Щасливі разом» та інших кінофільмів.

Український радянський художній комедійний фільм за мотивами однойменної комедійної п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями», знятий на Київській кіностудії імені Довженка в 1961 р. Є дві версії фільму: українською і російською. Коли цей фільм дивляться російською, то глядач сприймає його так: всі нормальні, позитивні персонажі (мешканці київського Подолу) – російськомовні, розмовляють нормальною російською, і на їхньому тлі тільки смішні негативні дурнуваті персонажі – Проня і Голохвастов та Сєркови розмовляють «хохлоподобным» суржиком (іспорчєнным русскім языком) і цим ілюструють собою деградацію нормального пріродного русского кієвляніна у бік українства. Якщо дивитися цей фільм українською, то картина діаметрально інша: всі нормальні, позитивні персонажі (мешканці київського Подолу) – україномовні, і на цьому тлі лише смішні пародійно-негативні, недолугі у своїх спробах помоскалення Проня, Голохвастов і Сєркови, виділяються серед решти українців своїм кацапоподібним суржиком (зіпсутою українською мовою). Говорити про те, якою мовою транслювався фільм на телебаченні, думаю, зайве.

Для стирання національних особливостей українського народу колонізатори-асимілятори знищували свідчення глибокої архаїчності українства, національні святині – пам’ятки культури. Так, за вказівкою московської більшовицької влади у 30-х рр. ХХ ст. було розібрано Михайлівський Золотоверхий собор, а залишки стін і фундаменти підірвали. Цей собор був закладений ще онуком Ярослава Мудрого Святополком Ізяславовичем на початку ХІІ століття і саме в цьому соборі 9 травня 1919 року відправив першу службу українською мовою один з ініаторів українського релігійно-громадського руху за автокефалію Митрополит УАПЦ Василь Липківський.  Собор було відбудовано аж на початку ХХІ ст.

А в листопаді 1941 року командою радянського капітана Лужина було висаджено у повітря перлину Києво-Печерської лаври – Успенський собор ХІІ ст. лише тому, що сподівалися, що туди прибуде на екскурсію Гітлер. Скориставшись ситуацією, гестапо звинуватило в терорі євреїв-енкаведистів, знищуючи в Бабиному Яру десятки тисяч євреїв.

У травні 2022 р. росіяни розбомбили церкву Святогірської лаври УПЦ МП на Донеччині, у підвалі якої жили й переховувалися близько 100 служителів церкви – монахині, монахи та діти.

Горіли і горять архіви бібліотек, вивозяться за межі України національні святині.

Постійний тиск, переслідування, зневажання, неможливість зробити кар’єру породили страх бути звинуваченим у націоналізмі, призвели у деяких регіонах нашої країни до ренегатства, відмови від уживання рідної мови. Українськість витіснялася з пам’яті. Росія багато в чому домоглася свого… Але Україна повстала і рішуче каже загарбнику:

«Ні, так не буде!» І повторює за Шевченком: «Врага не буде супостата, А буде син, i буде мати, I будуть люди на землi».

Висновкуємо

  1. Під тиском сусідів-колонізаторів українцям «прищеплювалася» меншовартість та безпорадність, що частково призвело до деградаційних змін в елітарному мисленні та масовому вжитку української мови.
  2. Перелік психологічних чинників лінгвоциду спонукає до роздумів, як протистояти і агресивному чужинству, і моральному виродженню пристосуванців, як перемогти душевні вагання тих, хто сумнівається, як запалити у серцях молодого покоління життєдайне прагнення позбутися неоколоніалізму і стати справжнім господарем на своїй землі.
  3. Правда робить нас вільними, сильними і невмирущими, омана – сліпими, дурними й слухняними. Світанок україноцентричної України неминучий.

Наталія Шеремета, кандидатка філологічних наук, доцентка, доцентка кафедри української мови, заступниця директора навчально-наукового інституту української філології та журналістики з навчальної роботи та забезпечення якості вищої освіти.

 

 

 

 

Читайте Новини Кам'янця-Подільського в Telegram.

Поділитися з друзями:

реклама

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: