5 Травня 2022 | 779

Не давати їм місця для путінської ходи: історія українки у Берліні

Продовжуємо знайомити вас з історіями українок, чиє життя кардинально змінилось після початку російської агресії.

Записує та фотографує – кам’янчанка Ліза Бурденюк. До речі, нещодавно у Берліні відбулась виставка, під час якої Ліза мала змогу презентувати свої роботи та розповісти світу про трагедію, яка відбувається в Україні. Але про це дещо згодом…

Отож історія стендап-комікеси Ольги Субботіної, мешканки Київської області, яка зараз перебуває у Берліні, але мріє повернутись в рідний Київ та показати його своїм новим друзям з Європи.

Як змінив початок російсько-української війни твоє життя за останні тижні?

Початок війни зруйнував моє життя, повністю перевернувши усі плани, пріоритети та цілі.

До війни я планувала нову роботу, закінчила ремонт, пересадила квіти у нові горщики, купила кілька нових суконь. Покинула усе це, зібравши у один рюкзак те, за чим механічно потягнулася рука – тому там опинилися ніж, моцарелла, скотч…

Деякі речі брала з собою не тому, що потрібно, а щоб врятувати їх від знищення ракетою. Тому взяла футболку, яку розписала сама, не зважаючи на зиму за вікном.

Зараз я не маю роботи, моя сім’я в Україні, друзі роз’їхались по Європі, а я думаю де б заночувати.

І найгірше, що я є однією зі щасливців, бо жива, мої рідні теж, маю змогу пити чай не в сховищі на підлозі без світла.

Домінуюча емоція чи думка в останні дні?

Ненависть. Всеохоплююча і руйнуюча. Вона проявляється і до себе, бо це найстрашніше почуття і важко контролювати на кого буде спрямована.

Лють у відповідь на бездіяльність міжнародних організацій, ненависть до тих, хто нічого не робить зі звичайних громадян у Росії і підтримує своїх катів і вбивць. Вже не кажучи про новий рівень суперненависті, яка виникає після кожної новини про те, що зробили з дітьми і простими жителями.

І повна порожнеча всередині. Особливо після новин з Бучі, Маріуполя.

Це як коронавірус, що забрав свого часу смак і запах до їжі. А це – втрата смаку до життя, повне нерозуміння його сенсу через вірогідність його втрати щосекунди.

Чи перебувають твої близькі люди в безпеці? Що було з ними в останні час?

Не зовсім. Тато у Дніпрі, через тиск, відсутність транспорту, і певно, сміливості, він залишається у місті, а там навіть немає підвалу-сховища у районі.

Бабуся і дідусь живуть 80 км від Києва. Будинок трясло під час спроби взяття Києва, зараз наче тихіше.

Дідусь бачив, як під Фастовом збивали ракети, при цьому не покинув поселення, а лише струхнув цигарку і констатував, що усі росіяни мають… (лунає нецензурна вінницька лексика).

Тим паче, у них посівна. Війна – це страшно, а як не зійдуть помідори з картоплею – ото напасть.

Чи займаєшся волонтерством? Як висловлюєш протест проти путінського режиму і війни?

Так, ми організували благодійний стендап тур з Берліну до Праги і Будапешту, і знов Берлін. Загалом зібрали більше тисячі євро, яку передали знайомим у Бучу, Маріуполь та на інші потреби.

Виходила на мітинги у Берліні, протести та акції, бо вважаю, що ми маємо щодня нагадувати владі, що ми тут і ми живі завдяки тому, що дехто з наших сусідів в Україні – вже ні.

Кричати, поки не обріжуть усі відносини з росією. Лежати на землі, поки не припинять усю торгівлю та навіть перемовини.

З убивцями нема про що говорити. Особливо у Німеччині, де велика діаспора громадян з «русского корабля», важливо не давати їм місця для путінської ходи, автопрогону з прапорами та інших нацистських випадів.

Ми тут не лише для своєї безпеки, а й для того, аби безпечно ставало і вдома.

Як змінилось твоє ставлення до росіян від початку війни?

Зневага і уникання переросли в справжню агресію і ненависть. Мене ще дивом не заарештували за спробу побиття когось з них, хто бажає «смєрті бєндерє», за вичитування росіян, що лізуть в аеропорті без черги.

Ненавиджу абсолютно усе російське – музику, їхніх блогерів та акторів, тупість і бездіяльність.

Переношу лише тих, хто прямо висловлює думку, що путін – вбивця, підтримує Україну і живе тут більше кількох років. З такими людьми діалог можливий, бо я намагаюся не бути людиною, яку спалить лють і ненависть.

Чому Україна і Росія – не братерські народи?

Єдине, що нагадує братерство між нами, – це біблійська історія, де Каїн убив Авеля із заздрощів. Жорстоко, підступно і без якоїсь мети.

Так і росія усе своє існування, відколи їх витягли з московського болота на сушу, – давить і знищує українців. Від часів козаччини, кріпацтва, Голодомору, війни, у якій червона армія робила те ж саме, що і путінські шавки зараз, – нищать те, до чого їм ніколи не дорости, палять церкви, руйнують будинки і царапають екрани телевізорів, якщо не можуть їх вкрасти.

Ніколи не вважала їх братським народом, попри те, що бабуся часто так каже, адже з дитинства знаю, що таке росія – країна-агресор, країна невігластва, брехні і криміналу.

Як уявляєш своє життя після перемоги?

Не уявляю його взагалі поки. Важко будувати плани навіть на місяць, адже я у постійному пошуку роботи, житла, можливості десь перебувати.

Ледве звикла зранку розуміти, у якій реальності знаходжуся, тим паче не маючи дому, не відчуваю себе спокійно, аби перейти на наступний рівень потреб людини і думати про розвиток.

Окрім того, не розумію чи зможу повернутися додому, бо щоранку перевіряю чи є все ще мій дім. Але навіть у разі, якщо все скінчиться скоро, не знаю як далі жити в оточенні братських могил – я живу біля Коцюбинського, яке поряд з Бучею, Ірпінем, Гостомелем і чула усе, що там відбувалося.

Як гуляти у лісі, де можуть бути розтяжки.

Але дуже сумую за Києвом, за каштанами, які зараз квітнуть і не розуміють, чому ніхто не біжить їх фотографувати. За вечірнім Подолом, переповненим українцями, для яких і п’ятниця – свято. Сподіваюся якнайшвидше побачити і показати Київ друзям з Європи, яким теж він подобається через те, як ми його описуємо і відстоюємо.

Читайте Новини Кам'янця-Подільського в Telegram.

Як ви оцінюєте дану подію?

8
0

Поділитися з друзями:

реклама

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: