Історія ментального шоку для Алінки
З часів Помаранчевої революції (мені було шість років!), з тих часів, коли моя політична свідомість мала крихітний розмір, я мріяла познайомитись з Президентом України, мріяла розказати йому про тяжку долю моїх друзів і свою зокрема, попросити допомоги і дати настанови, навчити трохи жити і працювати цього зайнятого чоловічка. Минали дні, минали ночі, минали роки і мені стало абсолютно байдуже на свою прадавню мрію. Але бідність, безробіття, вільний час і вигідні знайомства додали мені сміливості і буквально підняли мою ліниву дупу до праці.
Відколи Ворк.юей збагатив свій архів нещасних бідняків моїм резюме журналіста з захмарними вимогами до зарплатні, я зробила поспішний і доволі влучний висновок, що сучасний журналіст мусить вміти красти і переписувати написане своїми словами, використовувати вставні конструкції, слово «власне» для престижності професійного мовлення і робити з постіка в фб цілу аналітичну статтю. Але це все не для мене (може, тому я й безробітна). Я люблю метод «маски». Я люблю афери і пригоди. Словом, я вирішила провести експеримент і поїхати працювати офіціанткою на відкриття заводу в Бродах, де має бути сам Петро Порошенко.
Коротка довідка:
Є собі Петро Порошенко, і вміє він мутити бізнес (крім Рошену, понятне дєло). Є собі французи і є собі концерн Nexans. Є німці і в них є беемве (BMW, – прим.авт.). І от потрібно виробляти електрокабелі для того беемве – українська платформа відносно дешевої робочої сили і вільного простору для цього ідеально підходить. Саме тому це вже третій завод, відкритий Nexans-ом на Львівщині. Називається він «Електроконтакт Україна».
Це все малозначимо, детальніше можна читати в матеріалах серйозних журналістів.
Словом, записалась я в команду офіціантів, які їдуть робити фуршети, бенкети, накривати столи і втішати всіх всіх всіх людей на відкритті заводу. Особливий контроль: «Аліна, замаскуй якось дреди, візьми чорні штани, зроби охайних вигляд, рукавички на руки і будь чемна».
Близько двох годин нас не пускала охорона, бо приїхали президентські бійці-охоронці, ну і ще декілька автобусів з охороною, служби перевірок на вибухівку, отруту, зброю. Врешті-решт черга дійшла до нас, і один шановний пан сповістив своїх колег, мовляв:
- Та тут целий бус жрачкі прієхал.
Туди-сюди, паспорти, списки – і нас пропустили в заводські хороми. Відчувши смак «всьодазволєна», я зголосилась пошукати вбиральню і оббігати всі поверхи і офіси майжевідкритої будівлі заводу. Ідеальна чистота, свіженька фарба, все в прозорих вікнах, стінах, сходах. Їдальня лише підносами і їжею в баняках нагадує те, що ми називаємо – столовка.
Не довго мені вдалось гуляти просторими коридорами з роззявленою щелепою, адже нам потрібно підготувати бенкет для босів, шишок і директорів, бенкет для голодних і спраглих журналістів, ну і ще бенкет на 300 звичайних смертних. Але, тсссс, коли приїде Порошенко, він не має знати про цю паті на заводі.
Люди під парканами вже очікують гаранта, прибиральниці обливаються 25-м потом, вилизуючи до ідеалу ті метри, де ступатиме нога Порошенка, кімнати, які, недайбоже, побачить президент, закриваються, працівники також, панаєхавші працівники (це ми) – також. Все безлюдно, все закрито, все ідеально, все як на картинці.
Хмари зникли. Вітер заспокоївся. Пташки вже звалили в теплі краї. Двері відчинені і очікують…
Тадададам. Приїхав. Трішки погомонівши з місцевими про щось там, трішки попозувавши (він постійно позував), заховався за спини своїх оззброєних ангеликів і почичимкував спокійним величним кроком на завод! Я вирішила, що підглядати – справа боягузів, тому буквально вилупилась на всю цю живу картину з Президентом, помічниками, директорами, одненьким журналістом. Декілька кадрів з різних ракурсів відзнято, сфотографовано, про щось поговорено і президент трішки пріунил. Став в куточку, поки його довірені ангелики вирішували його наступний крок, дістав гребінець, навів красу на голові, поставив гребінець, подивився на мене в прозорому вікні на другому поверсі, заховав очі від сорому і пішов собі.
Фото: varianty.lviv
Знаєте, мені стало дуже шкода маленького Петруся. В нього геть нездоровий вигляд, дуже нещасний вираз обличчя, йому диктують кожен крок, за ним дивляться голодні очі повсюди, йому доводиться не сутулитись на людях і робити впевнений вигляд, який так і каже всій Україні: «Пацани, все буде нармально, атвічаю.». На мої очі вийшли ледь помітні слізки, я захотіла приголубити маленького і дати йому поплакати в своє дружнє плече.
Але варто було президенту сісти в свій захищений порш на львівських номерах, забрати за собою гарем охоронців, помахати рукою народу і поїхати геть, як почалась справжня жара. Їжа не встигала донестись до столів (хоча ми працювали оперативно, чесно), журналісти змітали все до запланованого дедлайну обіду, боси забігли і закрились в лакшері конференц-залі з живою музикою, 300 голодних смертних теж поглинали дари львівської кухні, брали в пакетики додому, виносили своїм дітлахам.
Свято скінчилось. Завтра трудящих чекає реальність, вони вийдуть на роботу працювати за «обіцяють біля 10, але походу буде десь 5 штук». Завод планує мати 2 500 працівників. Наразі – 500. І ще постійні стажери, які теж, як я, тримають щелепу роззявленою.
Це історія не про те, як Президент мутить бізнес з Європою, не про те, що відкрився завод і це добре, бо робота буде в людей, не про те, що я підпрацьовувала офіціантом, не про те, що я обнишпорила всі куточки і подружилась з охороною. Це історія про те, як Порошенко може провадити політику декомунізації способом зміни назв вулиць чи міст, але забув, що радянщина все ще живе в головах, масовій свідомості і традиціях. Все це явище приїзду прізідєнта нагадувало приїзд Вождя, Бога чи Лікаря Раку, але ніяк не приїзд президента в демократичній державі, де він – найманий народний працівник.
Між іншим, мені заплатили 300 гривень за 12 годин, але то таке, це просто ремарка.
