Мати закатованого у полоні рашистами кам’янчанина Романа Іваненка розповіла про службу та загибель сина
12 березня стало відомо про загибель кам’янчанина, учасника команди «Наш Формат» «Ліги сміху» Романа Іваненка.
Роман був добровольцем, входив до бригади імені Чорних Запорожців. Потрапивши в оточення на Вугледарському напрямку, бився до останнього поруч із своїми побратимами. Отримав важке поранення, був взятий в полон. Тримався з 24.01. по 28.02. Але від терористів гідної медичної допомоги не отримав! Завдяки штурму, ворог з позицій був вибитий. Романа евакуювали «на щиті»!
Його мати Наталія Іваненко опублікувала пост у Facebook, в якому розповіла про сина. Ми впевнені, цю історію має почути кожен! Адже такою є ціна нашої боротьби. «Головне, щоб не марно»!
«Мій Сину, мій Ромчику, мій Небесний Янголе!
47 днів пошуку, надії, очікувань, переживань, страждань…
Так, смерть безжальна, але 35 днів пораненому, закритому у підвалі без їжі і води? Ти жив, вірив, що тебе звільнять, тримався до останнього подиху.
Це не просто полон, з якого є надія повернутись, це – мученицька смерть у катівні до такої степені, що тіло твоє опізнали лише за ДНК і татуюванням. Так, кляті рашисти не жалують дронщиків найпершими, але ж не до такої степені!
Ти ніколи і в думках не припускав бути військовим, навіть не служив в армії. Але висока порядність, відчуття обов’язку, гідність повернули тебе із-за кордону в Україну.
Ти ходив, оббивав пороги військкомату у проханнях відправити на фронт, попри те, що мав певні проблеми зі здоровя’м.
На численні відмовляння усіх ти ображався і навіть переставав спілкуватись з тими, хто просив тебе не йти!
Ти казав, що твій святий обов’язок бути з Україною, захищати її, зробити так, щоб твій племінник Богданчик, як ти сказав, не довойовував за тебе!
Ти кожній справі, яку робив, віддавався сповна. І на війні ти став достойним солдатом.
За 7 місяців на нулі ( спочатку в окопах, потім в аеророзвідці) ти став керівником відділення аеророзвідки, отримав медаль «Незламним героям російсько-української війни», і при цьому і далі не планував бути військовим. Твій позивний « Артист» був з тобою і на війні, а між собою командири називали тебе «Пів Америка» за вільне володіння англійською мовою.
…Ти любив життя, любив усіх, хто був навколо тебе, ти був ангелом миру і в мирному житті, і на війні. Твій спокій – мій вічний біль і смуток…
Щиро вірю, що твоя загибель не марна.
На мої слова: «Сину, це ж війна! Це ж може бути і смерть!» ти сказав:
«То що ж робити, мам?
Думаєш, я не боюсь?
Думаєш, мені не страшно?
Страшно!
Страшно всім!
А якщо всі злякаються?
Хто захистить Україну?
Смерть, то смерть!
Головне, щоб не марно!»
