Ніколи не здаватись. Попри труднощі, завжди йти до мети. Докладати максимум зусиль, щоб стати кращим, опанувати страх, піднятись на новий рівень.
Саме такими словами хочеться розпочати інтерв’ю з актором театру «Тандем», громадським активістом, а за спеціальністю економістом, інженером-системотехніком Денисом Чорним.
Чому розпочали одразу про труднощі й страхи?
Сьогодні Дениса впізнають на вулицях. Його вихід на сцену, особливо у комедійних ролях, завжди викликає вир емоцій у глядачів. А кадри з майбутнього фільму з його участю буквально заполонили соціальні мережі.
Але насправді його стосунки з театром складались не так просто. Після першої репетиції з’ясувалось, що на сцену Денису ще зарано.
– Думав, що я майстер імпровізації і діалогу, – сміється Денис, – а виявилось, що над собою ще потрібно багато працювати.
Стати актором допоміг Сімашкевич
І тут в нагоді трапились вибори міського голови! Подолати деяку сором’язливість та скутість Денис вирішив, агітуючи за Михайла Сімашкевича, який саме балотувався на мера.
Три дні спілкування з бабусями-божими кульбабками зробили свою справу. Через два місяці Денис повернувся в театр «Мельпомена», режисером якого на той час була Галина Коротенко, і одразу отримав роль…ні не Гамлета, не Дон Кіхота, а…. Діда Мороза.
– Де я, а де Дід Мороз – подумав Денис, але режисеру вдалось переконати новоспеченого актора взяти участь у такій собі авантюрі, адже на підготовку до міського конкурсу Дідів Морозів залишались лічені дні. Денис із завданням впорався. Звичайно, перше місце не отримав, але й не зганьбився, що для першого акторського досвіду теж непогано.
І навіть після цього екстрім-вливання в театральне життя, роль у виставі Денис отримав не одразу. Декілька місяців він ходив на репетиції «вільним слухачем», що часом відлякує юних, але амбітних акторів.
І ось перша вистава «Граємо в дружню сім’ю або Гарнір по-французьки»
І перша роль – Роберт – боязкий бухгалтер, який при цьому не соромиться займатись перелюбом із дружиною найкращого друга мало не в нього на очах.
З цієї вистави почалась історія не лише актора Дениса Чорного, але й народного аматорського театру «Тандем». Галина Коротенко отримала пропозицію від РКЦМ «РОЗМАЙ» створити аматорський театр. І саме з виставою «Гарнір по-французьки» «Тандем» отримав звання народного.
На сцені вже досвідчені актори Данило Колісник, Анастасія Дзюбинська і сама режисер Галина Коротенко. Як же не загубитись, не опинитись в тіні? Тут допомогли наполеглива праця та досвід режисера, яка на той момент вже розгледіла у Денисі акторські задатки.
– Ми багато репетирували. Галина Вікторівна вибивала з мене всю дурість…то тапками, то стільцями. В прямому сенсі цього слова.
Репетиції
Перших 2-3 тижня ми, зазвичай, просто вичитуємо текст. Такі репетиції у нас називаються диванними.
Далі усі разом розбираємо ролі, адже в театрі у нас демократія: кожен ділиться своїми думками. Після цього іде робота над мізансценами. А тоді починається шліфування, в ході якого бачимо де недограли, а де переграли.
Щоб тобі повірили глядачі, ти повинен одягнути на себе роль, зрозуміти, як персонаж може вести себе в різних ситуаціях, враховуючи його характер.
Спостережливість
На сцені ти можеш приміряти чужий, не властивий тобі образ. Але в будь-якому разі кожну роль ти адаптуєш під себе. І тут є певна пастка, адже у кожного з нас є обмежений набір емоцій: ось так ти нервуєшся, ось так ти злишся. І вийти за ці межі дуже складно.
Саме тому професійні актори збагачують свій емоційний досвід, спостерігаючи за іншими. Вони уважно придивляються до людей: хто як реагуй в різних ситуаціях.
Дівчина з легенди – Маруся Чурай
В цій виставі я грав суддю, який виніс Марусі Чурай смертний вирок. Віршований текст був для мене дуже складним. До того ж особливого страху на сцені я не вселяв. А мав би. І тоді я придумав, що буду хрипіти як Джигурда. Уяви, всю виставу я сиджу з обличчям Ким Чен Ина, динаміки нуль. Тільки завдяки голосу мені вдалось передати емоції, яких вимагала роль суворого судді.
Не знаю, наскільки мене злякались, але на дошку пошани у ЦДТ я все ж таки потрапив.
Вірш Василя Симоненка на заході «Жіноча доля в світі – це любов».
Тоді визначилась ще одна суттєва категорія мого фан-клубу – це бабусі. Після заходу вони підходили до мене і щиро дякували за виступ.
Який етап в постановці вистави тобі найбільше подобається?
– Безперечно процес внутрішньої, особистої роботи над роллю.
«Бременські музиканти»
Після успіху «Гарніру по-французьки» Галині Вікторівні захотілось зробити яскраве шоу. Стали спілкуватись з хореографом Тетяною Станднік і так народилась ідея поставити мюзикл.
Мені дісталась роль короля. Усі разом думали, як зробити цей персонаж цікавим, і тут режисер запропонувала дещо «легкий» стиль поведінки короля, з ходою від стегна. Єдине чому погодився грати в такій манері – мене переконали, що оскільки у короля є дочка, ніхто не буде сумніватись в його королівській орієнтації. Хоча й у радянському мультфільмі король не вселяв особливого страху.
В цій ролі я отримав від Галини Вікторівни дозвіл експериментувати, тому мій король буквально сипав жартами та імпровізаціями. І залу сподобалось.
Після «Бременських музикантів» діти почали підходити на вулиці. Був навіть курйоз: на зустріч мені йде дитина з татом, і тут дитина кричить: «Тато, тато це ж король». Тато не може ніяк збагнути: «Який ще король?» «Ну з вистави, на яку ми з дядьком Толею ходили», – видає всю підноготну дитина. І тут я бачу здивований погляд батька: «ЯКИЙ ЩЕ ДЯДЬКО ТОЛЯ?!!!»
Роль Івана Грозного
Пам’ятаєш, як Іван Грозний, потрапивши у наш час, дивується сучасним речам. Я мав вирішити задачу – як на сцені природньо здивуватись тому, що в житті бачив сотню разів? Став уявляти, що може відчувати людина, яка дійсно вперше бачить річ – тоді з’явились необхідні паузи, бажання уважніше роздивитись, обійти предмет з усіх сторін. Тільки так подив на сцені почав виглядати природньо.
Виявилось, що для ролі Івана Грозного я був трошки сутулим, ну точніше з моєю спиною мені б тільки Квазімодо й грати. Тому довелось вдома тренуватись – ходити весь час з випрямленою спиною.
Ще смішний момент – у цій виставі я весь час випадково губив на сцені якісь речі, тому щоб вийти з ситуації, наказував іншим акторам їх піднімати. Ну я ж цар!
Які ролі подобається грати більше: комедійні чи драматичні?
Коли ти граєш комедію, на кожному етапі розумієш, що ти робиш правильно, а що ні завдяки реакції залу. Всі жарти в комедії розставлені більш-менш рівномірно. Ти пожартував на сцені, і якщо люди засміялись, ти одразу отримуєш дозу адреналіну, входиш в кураж.
В драмі вистава іде рівно, в залі абсолютна тиша і лиш деколи хтось кашляє (до речі це страшенно лякає, бо здається, що людям нудно). До самого кінця вистави ти не знаєш, що відчуває глядач. Тільки фінальні аплодисменти дозволяють відчути реакцію глядачів.
Який твій улюблений актор?
– Андрій Миронов!
Вистава «Вічно живі», по мотивам якої був знятий знаменитий фільм «Летять журавлі»
Я грав малодушного негідника Марка, який одружився з коханою свого брата Веронікою, в той час як брат пішов на війну. Після одруження Марк весь час принижував, ламав Вероніку, відчуваючи, що вона так і не покохала його по-справжньому.
Потрібно було зіграти персонажа, якого до кінця вистави зненавидів би весь зал. Звичайно, текст в цьому суттєво допомагав, але потрібно було багато працювати над голосом, інтонаціями.
Дуже складною виявилась сцена викриття Марка, коли з’ясувалось, що весь цей час він переховував листи брата від Вероніки. Я мав просто мовчки сидіти і тільки жестами й виразом обличчя демонструвати розгубленість, каяття . Лише одну цю сцену я репетирував чотири дні – все думав, як краще… сидіти.
Але навіть у драмі я змусив людей розсміятись – Настя Дзюбинська, яка грала Вероніку, дала на сцені мені такого ляпаса, що я аж скривився від болю у своїй звичній манері. Зал почав сміятись, хоча це було дуже недоречно – момент був надзвичайно драматичний.
Чотири місяці, під час яких ми готували виставу, були для всіх акторів надзвичайно важкими. Ми дуже перейнялись тим, що відбувалось на сцені. Адже у виставі йшлось про війну, яка призвела до трагедії в конкретній родині. До того ж події на сцені перегукувались з тим, що насправді відбувалось у 2014 році. Час-два репетиції, а потім усі пригнічені, в тиші розходились по домах.
Детективна історія Агати Крісті «Мишоловка»
У маленькому приватному готелі, відрізаному від решти світу негодою і дивними обставинами, збираються різні люди. Всі вони пов’язані між собою іноді таким фатальним чином, що й самі не підозрюють про це, і от з’явлється… труп!
Я грав Джайлза, власника готелю. Цинічний, дещо невпевнений у собі, він весь час підозрює всіх навколо, в тому числі і власну дружину. Тут важливо було правильно передати сарказм, властивий цьому персонажу.
Пам’ятаю, я грав Джайлза з високою температурою. Мені було так погано, що я майже заснув за кулісами і пропустив момент, коли потрібно було виходити на сцену. І тут чую як Даня кричить: «Джайлз, ну де ти!» Довелось трошки зімпровізувати.
«Куди ми подінемо Наполеона»
Тут я отримав роль, яку дуже хотів зіграти. Ерве – максимально зациклений на собі, відомий на всю Францію режисер. На сцені я мав бути максимально впевненим. Довелось багато працювати над роллю, бо вона є нетиповою для мене. До того ж було обмаль часу на підготовку. Але досвід я отримав колосальний.
Мішульц у мюзиклі «Зимова фантазія» за мотивами казки Гофмана «Лускунчик»
У цій ролі я знову отримав простір для експериментів. Тексту було мінімум, тому я вирішив зробити свого героя максимально смішним. Тоді я придумав, що Мішульц має шепелявити. Перевірив свій «винахід» на решті акторів під час репетиції– бачу всі ржуть, отже годиться!
Що для тебе театр?
Радий, що Галина Вікторівна побачила в мені актора, адже від тоді, як я почав грати в театрі, моє життя змінилось кардинально. Театр для мене став другим домом.
Дві години три рази на тиждень останніх 7 років я проводжу у театрі. Тому я дуже вдячний, що доля звела мене з такими чудовими людьми, однодумцями, які, так само як і я, живуть театром. До того ж ми багато часу проводимо поза театром, відзначаємо разом різні свята. Зараз без театру я себе не уявляю.
Театр дав мені змогу приміряти багато ролей: я був царем, бухгалтером, королем, суддею, режисером. З кожної вистави я брав щось для себе, змінювався з кожною новою роллю.
Збільшення словникового запасу – ще один очевидний плюс.
Але є й деякі небезпеки. Наприклад, в театрі всі люблять гострі жарти, тому в звичайному житті треба бути обережним, адже так легко образити людину «не загартовану» театральним життям.
КІНО
Перша роль у кіно була в проекті «Таємниці мого міста».
Мені здається, що в кіно немає такої тісної взаємодії з режисером, як у театрі: «Тут стань так», «Зроби то». В кіно більше свободи рухів, адже є багато кадрів і режисер потім може вибрати найбільш вдалий. В театрі ти повторюєш одну і ту саму дію багато разів на репетиції, щоб потім один раз, на розрив зіграти її на сцені. В кіно ж є багато дублів. А від багаторазового повторювання однієї сцени врешті-решт втрачається кураж.
На майданчику відсутня магія, яка є в театрі. Але в кіно вона може з’явитись після монтажу.
В фільмі Андрія Зайця «Одного разу в місті на камені», який, сподіваюсь, незабаром вийде на екрани, я граю кишенькового злодія. Це справжнє «buddy movie», тобто двоє героїв фільму пов’язані дружбою.
Головний герой приїхав зі сходу України. І щойно йому здалось, що життя почало налагоджуватись він зустрічає…мене, і разом ми потрапляємо в халепу, з якої намагаємось вибратись протягом фільму.
В роботі над фільмом я мав надзвичайну свободу, навіть сам писав деякі діалоги. Андрій ставив переді мною задачу, наприклад, відмовити головного героя кудись піти. А як я це зроблю – це вже була моя імпровізація.
Насправді, щось подібне вперше знімається в Кам’янці, було задіяно багато відомих кам’янчан, тому, як мінімум на рівні міста стрічка точно здобуде свого глядача.
