16 Травня 2017 | 1027

Донбас очима кам′янчан: спокій та апокаліпсис

Таким побачила Донбас кам’янецька журналістка, волонтер Анна Сіра під час експрес-подорожі містами Луганської і Донецької областей у жовтні 2016 року:

Моя подорож на Донбас була сповненою протиріч. Вона була давно запланованою, але відбулася дуже спонтанно. Вона мала принести лише радість зустрічі, але додала до цього ще й добру жменю невеселих турбот.

Отже, їхати на Донбас я планувала для того, щоб забрати додому свого батька, який служив на Світлодарській дузі, будучи призваний офіцером у шосту хвилю мобілізації. Для чого було їхати? Через батьків непевний стан здоров′я – та й, відверто кажучи, дуже хотілось якнайшвидше його побачити.

Три години на збори – і виїзд. Вдень – не на ніч, щоб вранці наступного дня бути вже «в зоні». Їхали стареньким Volkswagen, за кермом друг Кузьміч, як виявилось, один із найкращих водіїв, з якими мені доводилось подорожувати.

День та ніч поїздки Україною викликали тільки радість і гордість від знайомства з деякими невідомим містами. Відкрила для себе, наприклад, Бердичів, нафтові і газові вишки на Полтавщині, і ще те, що в Україні таки є дорога – це близько 20 км на трасі від Києва до Борисполя.

ПЕРЕТИН КОРДОНУ

О 5.00 ранку ми перетнули лінію. Невидимий, але відчутний кордон. Пішли мурашки по спині. Був кінець жовтня, в машині тепло – навіть куртку зняла, а на вулиці – близько нуля. І перше враження від Донбасу – блокпост перед Слов′янськом. Знак «Водій! Погаси світло і приготуй документи». Хлопчина-нацгвардієць гріє руки біля бочки, в якій горить вогонь. Підходить перевірити документи. Ми говоримо українською. Він вдивляється в мене з недовірою, наче запитує «Що робити дівчині серед ночі в зоні АТО?». Відповідаємо, що волонтери.

Слов′янськ виявився дуже великим містом – багато світла, вогнів. Спостерігаємо все це збоку, поки їдемо по неочікувано довгій об′їзній.

Наступне враження – автовокзал в Лимані. Маленька площа, куди під′їжджають кілька автобусів. Ніяких тобі «мерсів» чи навіть «неопланів». Старі металеві коробки на колесах. Вони забирають людей, що саме їдуть на роботу. Напроти місця нашої стоянки – бетонний паркан, розписаний різними словечками, а навколо автовокзалу, що знаходиться в центрі населеного пункту, купа дикорослих корчів, гілок, сміття. Відчуття – ну справжній «совок». Виходжу з машини – помічаю під ногами шприц. Все, як у найкращих страшилках про «гопників». Вирушаємо в дорогу і шукаємо виїзд на Кремінну. І тут враження трошки світлішають – люди з ентузіазмом пояснюють, де ми звернули не туди, розповідають, як краще виїхати, спокійно реагують на наше авто і на нас із нашими україномовними запитаннями. Картина стає наближеною до звичного людського життя.

КРЕМІННА. ВІДВІДИНИ ІНТЕРНАТУ

Наступна зупинка – Кремінна. Там ми повинні були відвідати інтернат для діток-інвалідів. Їм везли повний причіп гостинців від волонтерів Хмельниччини: продукти, іграшки – багато іграшок, кілька ящиків «канцелярки», багато «бундесівських» резинових бахіл маленького розміру, які точно стануть у пригоді дітям в осінні болотні холоди.

Ania3

У Креміннянському інтернаті нас зустріли дуже тепло. На очі наверталися сльози, коли побачила, з яким трепетом ці дітки тримають в руках новенькі ляльки, бережно беруть в руки нові іграшки, як вони показують нам свої класи, маленький спортзал, як щиро соромляться фотографуватись… Це все сприймаю ще гостріше на фоні того, як мої діти іноді просто ламають свої іграшки, бо вони їм набридли.

Вихованці інтернату такі світлі і чудові, і такі ж їхні вихователі і вчителі. Але цю бочку меду почав заповнювати дьоготь, коли ми дізналися, що велике приміщення інтернату в Кремінній відтепер поділене надвоє. Кращу його частину, де спальні, класи з ремонтом і спортзал, зайняли вихованці нещодавно переведеного сюди спортивного інтернату. У гарних кімнатах тепер живуть 16-18-річні здорові спортсмени у модних спортивних костюмах (бачила кількох таких у дворі), а майже сотня неповносправних діток мають тулитися у старому корпусі, спати в класах… І місцевій владі, і представникам району на це начхати. За словами вихователів, ходять чутки, що їх разом з дітьми взагалі переведуть поближче до лінії фронту…

РУБІЖНЕ – МІСТО-ІЛЮСТРАЦІЯ АПОКАЛІПСИСУ

Після інтернату – дорога на Рубіжне. Природа Луганщини дуже нагадала мені Поділля, де пагорби і долини, багато зелені. А от дорога, якою ми їдемо, незвична – по обидва боки стрункі високі тополі, між якими їдеш, наче в тунелі, а покриття старанно вимощене бетонними плитами – на кожному стикові підстрибуєш…

Рубіжне стало чи не найяскравішим враженням поїздки. Навіть якщо я колись побачу його по-іншому, для мене Рубіжне назавжди залишитися містом-ілюстрацією апокаліпсису. Саме тут варто було знімати «Сталкера»: над дорогою поіржавілі транспортні лінії, по обидва боки шляху закинуті цехи, стирчить арматура… До-овжелезне місто протяжністю кілометрів, мабуть, 15. І всюди – арматура, бетон, закинута залізниця. Піднімаю голову – збоку дев′ятиповерхівка. Панельний дім, один на рівній пустій площині, в ньому ніколи не було вікон, і ніколи ніхто не жив. За поворотом – черговий цех, іржаві ворота, а на стіні облицювальною прямокутною брудно-бежевою плиткою викладене слово «МИР»… Людей майже немає.

СЄВЄРОДОНЕЦЬК

Наприкінці, здавалося, нескінченної подорожі в Рубіжнянський апокаліпсис, дорога повільно запливає у Сєвєродонецьк. При в′їзді в місто картинка відчуттів одразу міняється, бо ми стаємо свідками завантаження на платформи військової колони. Очевидно, когось виводять на полігон. І тут ми вперше, не рахуючи блокпостів, стикаємося з виявом війни на Донбасі. Я багато читала про військову техніку і знаю, як вона виглядає, але довжелезний потік платформ із величезними машинами вселяє надію і гордість. Я зрозуміла, чому люди можуть радіти військовій техніці з прапорами. Бо на ній наші прапори. Це не просто великі авто – це машини, що, приносячи смерть ворогу, приносять людям мир. Отакий парадокс. А в душі гордість і нестримне бажання обняти першого українського солдата у «пікселі», якого побачиш. Але свій порив ніжності відкладаю на потім – Бахмут вже недалеко, а значить, і основний пункт призначення вже поруч.

Ania2

За Сєвєродонецьком об′їжджаємо нафтопереробний – Лисичанський НПЗ. Підприємство вражає своїми масштабами. Збоку за розмірами виглядає як невелике містечко. Його постійно об′їжджає охорона, хоча, здається, завод зараз не працює, але кажуть, що обладнання підтримується у належному стані. Мабуть, важко переробляти нафту за менш ніж два десятка кілометрів до лінії фронту…

ДЕБАЛЬЦІВСЬКА ТРАСА

Бахмут ми спершу оминули – і поїхали на Дебальцівську трасу, що веде до Світлодарська. Туди потрібно було доставити ще одну посилку для кам′янецького бійця. Посилку доставили і побували на блокпостах. Тут все йде своєю чергою: воїни п′ють каву, перевіряють документи у пасажирів машин, які їдуть «на ту сторону» – і таких авто досить багато. Як потім розповідають солдати, люди з окупованих міст їздять в Бахмут до банкоматів, в супермаркет тощо, щоб отримати звичні для нас і недоступні для них за місцем проживання послуги. У військових шикарні апартаменти із обшитих шифером і плівкою вертикально встановлених балок, дверима слугують покривала… Таких «будинків», як правило, кілька поряд, а серед них навіть буває душ із пластикового бака.

Дебальцівська траса вразила вказівниками. Тут мало не кожен знак рахує відстань до Ростова-на-Дону. Сама дорога, на диво, у досить пристойному стані. Кажуть, її відремонтували перед зимою. Лише в одному місці доводиться «повзти» – на розбитому мосту. Все решта – навіть краще, як у Кам′янці, хоч важка техніка там їздить значно частіше, та й воєнні дії, на жаль, не втрачають інтенсивності.

БАХМУТ

Повертаємось у Бахмут. Він вражає чистотою і мирним плином життя. Вулиці, площі, парки, люди, діти, магазини. І військова частина мало не в центрі міста. Сьогодні це ППД (пункт постійної дислокації) 54-ї бригади і точка, у якій я прагну побувати найбільше. Паркуємось неподалік від воріт частини. Звідти виходить худий, невисокого зросту, зі змученим обличчям старший лейтенант. Подальших хвилин 15 збоку нагадували, мабуть, пафосну сцену повернення солдата додому із якогось голівудського фільму. Та мені, чесно кажучи, було неважливо – я зустрілася із батьком, якого не бачила півроку, бо він навмисне не ходив у відпустки цей час. У цей день закінчувалась його перша і, сподіваюсь, єдина, Донбаська кампанія тривалістю у рік і три місяці. Мабуть, через ці емоції Бахмут у моїй пам′яті назавжди залишиться теплою точкою на мапі Донбасу.

Також у Бахмуті я зустрілась із волонтеркою, що працює під ніком Ангел Миротворець. Для мене вона та її сім′я – найбільші українські патріоти з Донеччини, яких я знаю. Коротка розмова, обмін патріотичними сувенірами – і ми знову в дорозі, тепер вже на Костянтинівку, де забираємо ще одного побратима.

Дорогою з Бахмуту вперше бачу терикони. І справді є щось величне у величезній горі, що стоїть серед рівного степу. Немає-немає – і виріс терикон. А по ньому серпантином – дорога наверх, де продовжується зведення вершини.

КОСТЯНТИНІВКА

Костянтинівка зустріла найменш привітно з усіх донбаських міст. Місцеві дуже довго змушували нас блукати містом у пошуках міської лікарні №1. А gps-ом тут користуватися страшно, на Донбасі він дуже некоректно працює через «глушилки», що встановлені з обох сторін. З горем пополам вдалося знайти пункт призначення, завантажити речі ще одного «дембеля», якого додаємо в екіпаж, і тепер наш шлях пролягає на захід – додому.

ОСТАННІЙ БЛОКПОСТ

Останні враження від зони АТО – це виїзд через два блокпости, що розташовані уже за Покровськом. Люди у чорній формі ретельно перебирають наші сумки, двічі знайомимось із пошуковими собаками, одній з яких кортить з′їсти пиріг, що лежить у машині між передніми сидіннями. Я в машині – єдина дівчина, але чомусь найпильніше перевіряють саме мої речі у невеликому рюкзачку. Уже потім пояснюють, що за кілька годин до нас, на цьому блокпосту арештували двох дівчат 18-ти і 20-ти років, які намагались провезти із собою гранати та інші боєприпаси. Запевняю, що не цікавлюсь воєнними сувенірами, спілкуюся із службовим Джеком, поки він мене обнюхує і ходить по колінах великими лапами.

За цим блокпостом – мирна Україна. Межа Донецької і Луганської областей і справді відчувається, як невидима стіна, за якою війна і мир танцюють нікому непотрібне смертоносне танго.

Попереду – нічна набережна у Дніпрі, яка чи не краща за Одеську, Вінниччина із скіфськими городищами при дорозі і врешті Кам′янець, в якому вулиця Черняхівського здається найгіршою дорогою зі всіх, здоланих нами. Позаду у кожного свій шлейф. У когось дві доби чи не безперервного кермування, і когось рік і 3 не найсолодшої служби, а в мене – одні з найемоційніших 48 годин у житті.

26 сотень кілометрів за дві доби. Злива тихих радісних сліз від зустрічі. А за нею вагон важких думок і сумнівів – чи наш Донбас, як жити з тими, хто повернеться в Україну після Перемоги, коли закінчиться цей навколовоєнний хаос, і чому нас, воїнів і волонтерів у вкритій донбаською пилюкою машині, чомусь долає сором тут, на мирній землі? Відповідей на ці питання немає і досі, півроку потому.

Анна Сіра, журналіст, волонтер, спец. для Vdalo.info

Читайте також матеріали Донбас очима кам’янчан: історія перша та Донбас очима кам’янчан: враження молоді

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте Новини Кам'янця-Подільського в Telegram.

Поділитися з друзями:

реклама

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: